Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 51

АВА

Під час сніданку мені було незручно підіймати цю тему, але питання тіла Кертіса не дає мені спокою. Вдень моє рішення вже не здається таким беззаперечним. Я всіляко відтягую час, перш ніж наважитися. Хоч би Сінна прийшла в себе, можна було б спитати її, перекласти відповідальність на когось, хто розбирається краще. Чому я не поцікавилась цим питанням у батька Міргана, адже була така нагода?!

 Стільки можливостей прогавлено. А тепер я маю говорити про це з Мірганом. І, можливо, наполягати на тому, в чому сама не впевнена. Насправді, мені просто страшно його відштовхнути, бути в його очах вічно пов’язаною з моторошним і огидним. Я пам’ятаю його обіцянку зачекати до того часу, як мені нічого не загрожуватиме. І його погляд сьогодні за сніданком…

Потрібно перевірити Грейс, перш ніж піти до Сінни. Перш, ніж сказати Міргану…

Він іде одразу за мною і зупиняється за кілька кроків, спостерігаючи, як я оглядаю Грейс. Здається, нічого не змінилося, рана виглядає краще, ніж учора. Розмірковую, чи не спробувати мені знову «допомогти» чи все-таки зачекати …

- Подивись на мене, - просить Мірган і я обертаюсь.

На цей раз моє вміння володіти собою мене покинуло. І його погляд робить тільки гірше. Мірган бере мене за руку і відводить до вікна.

- Що тебе непокоїть? – тихо питає він. – Тебе бентежу я… чи є ще щось?

- Все разом, - нервово всміхаюсь. – Я не пам’ятаю, коли в останній раз почувалась такою… розгубленою. Хоч, насправді, найгірше позаду і…

- Аво. Почни з меншого, гаразд?

Я киваю і наважуюсь.

- Я хотіла спитати тебе, де тіло Кертіса? Ви привезли його з собою?

- Ні… – Мірган нерозуміюче хмуриться. – Я не давав такого розпорядження. Це погано?

- Просто… не знаю, чи це має сенс, та я думала про осиковий кілок.

- Це серйозно? Не забобон?

- Взагалі я почувалася б спокійніше. Я б хотіла спитати Сінну, можливо, потрібен якийсь ритуал…

- В мене прослизала думка, чи варто поховати його там, де й моїх родичів. Якщо вже це кладовище чаклунів, - криво всміхається Мірган. – Але, можливо, його компанія їх не влаштує…

- Напевно, потрібно відправити звістку його сину? Спадок і все таке… А якщо він схоче поховати його у фамільному склепі?

- Знаєш, давай зробимо так, як ти кажеш. На всякий випадок. Заб’ємо принаймі осиковий кілок в груди. А решту будем вирішувати по мірі сил. Я покличу Фрая чи Девіна і ми з’їздимо за тілом.

- Я все-таки гляну, чи не прокинулась Сінна, поки ви збираєтесь.

 

Сінна спить і цей сон занадто схожий на забуття, щоб я наважилась будити. Ліс займається Реєм, але варто йому мене побачити – відірвати від мами вже неможливо. Так з ним в обіймах я й спускаюсь до кухні, лише в останній момент передаючи на руки Ліс. Окраєць хліба, сіль, невелика пляшка елю – збираю все, що потрібно у невеликий вузлик і поспішаю до виходу.

Чекати доводиться недовго, Мірган спускається разом з Фраєм. Підходить до мене і я передаю йому клунок.

- Адже зараз не поминальні дні? – уточнює він.

- Ні, але це не буде зайвим. Думаю, все пройшло відносно легко ще й з його допомогою… Просто залиш на могилі.

Вони йдуть, і я через вікно спостерігаю, як Мірган підкликає кількох чоловік і вони виїзжають з воріт разом з підводою для тіла.

 

- Чи не зарано ти почала віддавати накази в моєму будинку, Аво? – чую за спиною голос матері Міргана.

- Пробачте, леді Агато, - обертаюсь до неї. – Це не так. Просто я турбуюсь про невідкладні речі. Як тільки Сінна прийде до тями і можна буде перевозити Грейс – я повернуся в Роузхіл. Вибачте, що довелось зловживати вашою гостинністю стільки часу.

- Справді повернешся? – цікавиться вона. – Які тепер відносини між вами з Мірганом? Мені здається, ви знову зійшлися? Тепер, коли він покинув дочку Ліата в Йорнборзі, що заважає тобі прийняти його пропозицію?

- Він, принаймі, має її зробити, - відповідаю.

- Якби ти думала головою ще тоді, коли я вмовляла тебе – твій син вважався б законним сином Міргана. А тепер, коли пройшло пів року після його повернення… мало хто в це повірить.

- Що ж, доведеться спокутувати наслідки власних помилок. Вам це має бути знайомо.

Леді Агата підтискає губи і хитає головою.

- Ти не була така зухвала, коли допомагала в госпіталі. Я вважала тебе милою достойною дівчиною, яка постраждала від необдуманих дій мого сина.

- А я вас – вбитою горем матір’ю.

- Хочеш сказати, що була поступлива щодо мого горя?

Киваю.

- А ще я багато чого пережила останнім часом. І вже не буду колишньою.

Ми мовчимо. Леді Агата зітхає.

- Скажи мені, Аво, що ти відчуваєш до мого сина?

- О, ні. Це я скажу йому і лише, якщо він запитає. Але я вдячна за порятунок і завжди буду готова допомогти і йому, і вам, якщо це в моїх силах.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍