Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

не найбільше безглуздя — твердити, що життя мудреця не є для нас жаданим? Та й що може бути невірогіднішим, ніж припускати, що є таке життя, якого ні прагнути не треба, ні від нього тікати? Врешті, якщо якісь вади тіла не роблять людину нещасною, то дозволяють їй бути блаженною. Бо що не спроможне погіршити нашого стану, те й поліпшенню його не завадить.

/21/ «Ми знаємо, — закинуть мені, — холодне, знаємо гаряче, але ж і тепле є поміж ними; так само хтось один блаженний, хтось інший нещасний, а ще хтось — і не блаженний, і не нещасний». — Хочу спростувати те висунуте проти нас порівняння. Якщо до теплого я додам більше холодного, то воно стане холодним, а якщо більше гарячого, то воно таки зробиться гарячим. А от тому, хто ні нещасний, ні блаженний, хоч би скільки я підкидав нещасть, він, як самі твердите, не стане від того нещасним. Отож, у вашому порівнянні — речі непорівняльні. /22/ А ще: візьми знову ж таки людину, що є ні нещасною, ні блаженною; додай їй сліпоти — не стане нещасною; додай ще немочі — не стане нещасною; підкинь на додаток гострих, невідступних болів — теж не стане нещасною. Але ж кого стільки нещасть не приводить до нещасного життя, то, значить, не виведуть його також із блаженного. Якщо мудрець, за вашими словами, з блаженства не може скотитися до нещастя, то він не може й перестати бути блаженним. /23/ Чому той, хто, спіткнувшись, почав зісковзувати схилом униз, мав би десь там зупинитися? Саме те, що не дає йому докотитися до дна, затримує його на вершині. — «Чому ж усе-таки блаженного життя нічим не можна порушити?» — Блаженства не можна навіть применшити, тому-то, щоб його осягнути, достатньо однієї лиш доброчесності. — /24/ «То що, мудрець, який прожив довше, якому не дошкулив жоден біль, не блаженніший від того, хто щоденно боровся з лихою долею?» — А ти дай мені відповідь: чи він кращий, чесніший? Якщо ні, то, значить, і не блаженніший. Щоб жити блаженніше, треба жити справедливіше; не може жити справедливіше — не буде блаженніше. Доброчесність, як і засноване на ній блаженне життя, не може бути то більшою, то меншою. Доброчесність — це настільки велике благо, що воно й не відчуває тих дрібних додатків, приміром, короткотривалості життя, болю та різних тілесних слабувань. Навіть насолода не гідна того, щоб доброчесність озиралась на неї. /25/ Запитаєш мене, що є найважливішим у доброчесності? Те, що вона не дбає про майбутнє, не веде рахунку дням: будь-який відтинок часу вона сповнює для себе вічним блаженством.

Усе це видається нам неймовірним, таким, що виходить поза межі людської природи. Але це тому, що її велич вимірюємо своєю неміччю, а наші пороки іменуємо чеснотами. Хіба не таким же неймовірним видається те, що серед найтяжчих мук хтось міг сказати: «Я — посеред блаженства!» А прозвучали ці слова в самій робітні насолоди! «Найвище блаженство відчуваю в цей день, в останній день свого життя!» — так мовив Епікур, виснажений і затримкою сечі, й невигойними, болісними виразками живота. /26/ То чи мало б це відчуття бути неймовірним для шанувальників доброчесності, якщо воно зустрічається й у тих, ким володарила насолода? Вони, звироднілі, низькі духом, твердять, що навіть серед найсильніших страждань та найтяжчих бід мудрець не буде ні нещасливим, ані блаженним. Але ж це неймовірно, навіть більше, ніж неймовірно! Я не розумію, чому доброчесність, коли її зіштовхнути з вершини, не мала б скотитися аж до самого підніжжя. Вона або повинна нести людині блаженство, або, відсторонена, не перешкоджати їй стати нещасливою. Доброчесності, поки вона на ногах, не проженеш; неминуче одне з двох: вона або перемагає, або — переможена.

/27/ Лише на долю безсмертних богів, — заперечать мені, — випали і доброчесність, і блаженне життя; нам же зосталась якась тінь чи подоба тих благ. От і йдемо до них, але ніколи їх не осягаємо». — Та хіба людей і богів не єднає спільний розум? У них він досконалий, у нас — здатний для вдосконалення. /28/ Це наші пороки схиляють нас до зневіри. Бо хто після мудреця, хто посідає, так би мовити, друге місце, у того ще немає належної стійкості в дотриманні найкращих засад; його судження ще хистке, невиразне. Він прагне якомога краще бачити й чути, йому залежить на доброму здоров'ї, на привабливості свого тіла й вигляду, врешті, — на своєму довголітті. /29/ Щоправда, він може провести життя, не допустившись поганого, гідного каяття вчинку, та все ж у тій ще не досконалій людині гніздиться якийсь нахил до лихого; її душа ще поквапна до зла. Підбита на лихе, вона ще може далеко відійти від блага. Таку людину ще не можна вважати доброчесною людиною — вона лише стає нею. А кому ще не вистачає чогось до доброчесності, той поганий. І лише

В кому присутні весь час доброчесність і дух непохитний[346],

той — рівня богам, той і прямує туди, пам’ятаючи про своє походження. /30/ А чи можна комусь дорікати за прагнення піднятись на ту висоту, з якої він опустився? І чому б ти мав сумніватися, чи має в собі щось божественного той, хто сам є часткою божества? Все, що довкола, що містить нас у собі, це — щось єдине, це — бог; ми — його спільники, члени його тіла. Наша душа — містка, сприйнятлива; вона здатна туди піднятися, тільки б її не обтяжували пороки. Як наше тіло вже від самої природи пряме, чоло звернене до неба, так і душа, яка може сягнути, куди лиш захоче, для того й зладнана природою, щоб мати богорівні жадання. І якщо вона використовує свої сили, якщо розгортається в усю широчінь, то в усякому разі вона змагається досягти висот не чужою дорогою. Нелегкий то був труд — іти до неба; вона ж повертається туди знову. /31/ Ступивши на той шлях, простує ним сміливо, знехтувавши всім, не озираючись на гроші; золото й срібло, гідні хіба що тієї темряви, в якій вони лежали, вона оцінює не тим блиском, що б’є в вічі темним душею людям, а давнім болотом, з якого їх вигребла, добула на світло денна наша захланність. Вона, повторюю, знає, що багатства не там, де їх громадять, — душу треба наповнювати, а не скриню. /32/ Саме їй,