Елізабет Гілберт - Місто дівчат

якійсь такій сукенці. Зовсім не схожій на традиційну західну весільну сукню. Без усяких там рюш і камінців. Тобі буде в ній зручно, ти зможеш нормально рухатись. Верх схожий на кімоно: ліф пошитий з двох простих шматків тканини, які перехрещуються на грудях, бачиш? До двадцятих років було модно імітувати у весільних моделях японські елементи, особливо у Франції. Мені завжди подобався цей фасон, хоч, по суті, він не складніший за фасон купального халата. Такий елегантний. Більшість людей скаже, що він надто простий, а от мені дуже подобається. Думаю, така сукенка тобі б личила. Висока талія — бачиш? — а тут широкий атласний пояс із бантом з одного боку. Щось типу обі.

 — Обі? — тепер ти зацікавилася посправжньому.

— Японський пояс, який надівають на церемонії. Знаєш, як би я зробила? Я пошила б таку сукенку кремово-білого кольору — аби потішити шанувальників традицій, — а на талії пов’язала б тобі справжній японський обі. Золотисто-червоний пояс: щось сміливе і яскраве, аби підкреслити нетрадиційний шлях, який ти для себе обрала. Максимально далеке від того заїждженого «щось позичене, щось блакитне». Я покажу тобі, як зав’язувати обі двома способами. Японки в’яжуть різні вузли залежно від того, чи вони заміжні. Спочатку пов’яжемо так, як для незаміжніх. Потім Вінстон розв’яже пояс, а ти зав’яжеш знову, але вже так, як заміжня жінка. Вийде окрема церемонія. Що скажеш? Звісно, це тобі вирішувати.

— Гм, цікаво, — сказала ти. — Мені подобається така ідея. Навіть дуже. Дякую, Вівіан.

— Я тільки хвилююся, щоб японські елементи не засмутили твого батька. Він же воював на війні. Не знаю. А ти як гадаєш?

— Та ні, не думаю, що це його зачепить. Він, навпаки, оцінить такий крок. Моя сукня ніби почасти відображатиме його особисту історію.

— Цілком можливо, — відповіла я. — Хай там як, а я з ним про це поговорю, щоб не заскочити його зненацька.

У ту хвилину ти розгубилася. Твоє обличчя напружилось.

— Можна тебе щось запитати, Вівіан? — сказала ти.

— Звісно.

— А як ти познайомилася з моїм татом?

Бігме, не знаю, Анджело, що в мене тієї секунди відобразилося на моєму лиці. Напевно, якась суміш провини, страху, смутку й паніки.

— Розумієш, мене це бентежить, бо тато взагалі нікого не знає, — додала ти, побачивши моє зніяковіння. — Він ні з ким не спілкується. Він казав мені, що ти його близька подруга, але я не можу зрозуміти, як і звідки. У нього нема жодних друзів. Навіть давні приятелі з району з ним не розмовляють. А ти взагалі не звідти. І ще й стільки знаєш про мене. Наприклад, те, що я сама ремонтувала свій велосипед, коли мала десять років. Хто тобі про це розповів?

Ти сиділа й чекала на мою відповідь. Я відчувала себе переможеною. Ти була фаховою психологинею, Анджело. Уміла розкладати все по полицях. Щодня мала справу з божевільними і брехунами. Я відчувала, що ти чекатимеш стільки, скільки треба, і відразу здогадаєшся, якщо я спробую тебе обманути.

— Можеш сказати мені правду, Вівіан, — мовила ти.

Вираз твого обличчя не був ворожий, але ти так уп’ялася в мене поглядом, що аж мурашки по шкірі побігли. Але як я могла сказати тобі правду? Я не мала права нічого тобі розповідати, порушувати особисту таємницю твого батька і псувати тобі настрій напередодні весілля. Та і як я могла пояснити наші з Френком стосунки? І чи ти повірила б мені, якби я сказала все як є: що впродовж останніх шести років ми з твоїм батьком проводили разом кілька ночей на тиждень і весь час тільки гуляли й розмовляли?

— Він був другом мого брата, — врешті відповіла я. — Френк і Волтер разом служили під час війни. Разом вчилися у військовому училищі. А потім разом потрапили на авіаносець «Франклін». Мій брат загинув під час того нападу, коли твій батько травмувався.

Усе, що я сказала, було правдою. Усе, крім того, що твій батько і мій брат товаришували. (Так, вони зналися. Але друзями не були.) Поки я говорила, мені на очі набігли сльози.

Не через Волтера. І навіть не через Френка. А через ту всю ситуацію, через те, що я сиділа віч-на-віч із донькою чоловіка, якого кохала, відчувала до неї велику приязнь і не могла нічого їй пояснити. Як уже не раз траплялося в моєму житті, то були сльози через нерозв’язні дилеми, перед якими ми опиняємося.

Твоє лице зм’якло.

— Ох, Вівіан, пробач.

Ти могла поставити мені тоді стільки запитань, але не поставила жодного. Ти бачила, що згадка про мого брата мене засмутила. Напевно, ти була надто співчутлива, щоб заганяти мене в кут. Хай там як, а я дала тобі відповідь — і вона тебе задовольнила. Ти явно здогадувалась, що на цьому історія не закінчується, але з доброти душевної вирішила повірити в моє пояснення або принаймні ні про що більше не розпитувати.

Ти милосердно облишила цю тему, і ми повернулись до розмови про твою весільну сукню.

Сукня вийшла неймовірна.

Я працювала над нею два тижні. Обнишпорила все місто, поки знайшла розкішний давній обі (широкий, довгий, червоного кольору, розшитий золотистими феніксами). Він був шалено дорогий, але другого такого у Нью-Йорку не було. (Не хвилюйся, я не взяла у твого батька грошей за нього!) Сукенку я викроїла з тонкого, але цупкого атласу кремового кольору. На споді підшила комбінацію з бюстгальтером, яка акуратно облягала й підтримувала. Я заборонила своїм помічницям — і навіть Марджорі — торкатися тієї сукні. Кожен стібок, кожен шов був мій, і я схилялася над роботою мало не в молитовній тиші Я знала, що ти терпіти не можеш оздоби, але не змогла стриматись. У місці, де два відрізи тканини схрещувалися біля твого серця, я пришила перлинку з намиста, що колись належало моїй бабці. Невеличкий подарунок, Анджело. Від моєї родини — твоїй.

Розділ тридцять третій

У грудні 1977 року я отримала від тебе листа, в якому ти повідомляла, що твій батько помер.

Я відчувала, що сталося щось погане. Френк два тижні не давався чути, а це було вкрай незвично. За дванадцять років наших стосунків таке сталося вперше. Я хвилювалась, і то дуже, але не знала, що робити. Я ніколи не телефонувала Френкові додому й у відділок теж не могла подзвонити, бо до того часу він уже покинув службу в поліції. Нікого з його знайомих я не знала, тому не мала з ким зв’язатися, щоб запитати, чи