Елізабет Гілберт - Місто дівчат
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Обі? — тепер ти зацікавилася посправжньому.
— Японський пояс, який надівають на церемонії. Знаєш, як би я зробила? Я пошила б таку сукенку кремово-білого кольору — аби потішити шанувальників традицій, — а на талії пов’язала б тобі справжній японський обі. Золотисто-червоний пояс: щось сміливе і яскраве, аби підкреслити нетрадиційний шлях, який ти для себе обрала. Максимально далеке від того заїждженого «щось позичене, щось блакитне». Я покажу тобі, як зав’язувати обі двома способами. Японки в’яжуть різні вузли залежно від того, чи вони заміжні. Спочатку пов’яжемо так, як для незаміжніх. Потім Вінстон розв’яже пояс, а ти зав’яжеш знову, але вже так, як заміжня жінка. Вийде окрема церемонія. Що скажеш? Звісно, це тобі вирішувати.
— Гм, цікаво, — сказала ти. — Мені подобається така ідея. Навіть дуже. Дякую, Вівіан.
— Я тільки хвилююся, щоб японські елементи не засмутили твого батька. Він же воював на війні. Не знаю. А ти як гадаєш?
— Та ні, не думаю, що це його зачепить. Він, навпаки, оцінить такий крок. Моя сукня ніби почасти відображатиме його особисту історію.
— Цілком можливо, — відповіла я. — Хай там як, а я з ним про це поговорю, щоб не заскочити його зненацька.
У ту хвилину ти розгубилася. Твоє обличчя напружилось.
— Можна тебе щось запитати, Вівіан? — сказала ти.
— Звісно.
— А як ти познайомилася з моїм татом?
Бігме, не знаю, Анджело, що в мене тієї секунди відобразилося на моєму лиці. Напевно, якась суміш провини, страху, смутку й паніки.
— Розумієш, мене це бентежить, бо тато взагалі нікого не знає, — додала ти, побачивши моє зніяковіння. — Він ні з ким не спілкується. Він казав мені, що ти його близька подруга, але я не можу зрозуміти, як і звідки. У нього нема жодних друзів. Навіть давні приятелі з району з ним не розмовляють. А ти взагалі не звідти. І ще й стільки знаєш про мене. Наприклад, те, що я сама ремонтувала свій велосипед, коли мала десять років. Хто тобі про це розповів?
Ти сиділа й чекала на мою відповідь. Я відчувала себе переможеною. Ти була фаховою психологинею, Анджело. Уміла розкладати все по полицях. Щодня мала справу з божевільними і брехунами. Я відчувала, що ти чекатимеш стільки, скільки треба, і відразу здогадаєшся, якщо я спробую тебе обманути.
— Можеш сказати мені правду, Вівіан, — мовила ти.
Вираз твого обличчя не був ворожий, але ти так уп’ялася в мене поглядом, що аж мурашки по шкірі побігли. Але як я могла сказати тобі правду? Я не мала права нічого тобі розповідати, порушувати особисту таємницю твого батька і псувати тобі настрій напередодні весілля. Та і як я могла пояснити наші з Френком стосунки? І чи ти повірила б мені, якби я сказала все як є: що впродовж останніх шести років ми з твоїм батьком проводили разом кілька ночей на тиждень і весь час тільки гуляли й розмовляли?
— Він був другом мого брата, — врешті відповіла я. — Френк і Волтер разом служили під час війни. Разом вчилися у військовому училищі. А потім разом потрапили на авіаносець «Франклін». Мій брат загинув під час того нападу, коли твій батько травмувався.
Усе, що я сказала, було правдою. Усе, крім того, що твій батько і мій брат товаришували. (Так, вони зналися. Але друзями не були.) Поки я говорила, мені на очі набігли сльози.
Не через Волтера. І навіть не через Френка. А через ту всю ситуацію, через те, що я сиділа віч-на-віч із донькою чоловіка, якого кохала, відчувала до неї велику приязнь і не могла нічого їй пояснити. Як уже не раз траплялося в моєму житті, то були сльози через нерозв’язні дилеми, перед якими ми опиняємося.
Твоє лице зм’якло.
— Ох, Вівіан, пробач.
Ти могла поставити мені тоді стільки запитань, але не поставила жодного. Ти бачила, що згадка про мого брата мене засмутила. Напевно, ти була надто співчутлива, щоб заганяти мене в кут. Хай там як, а я дала тобі відповідь — і вона тебе задовольнила. Ти явно здогадувалась, що на цьому історія не закінчується, але з доброти душевної вирішила повірити в моє пояснення або принаймні ні про що більше не розпитувати.
Ти милосердно облишила цю тему, і ми повернулись до розмови про твою весільну сукню.
Сукня вийшла неймовірна.
Я працювала над нею два тижні. Обнишпорила все місто, поки знайшла розкішний давній обі (широкий, довгий, червоного кольору, розшитий золотистими феніксами). Він був шалено дорогий, але другого такого у Нью-Йорку не було. (Не хвилюйся, я не взяла у твого батька грошей за нього!) Сукенку я викроїла з тонкого, але цупкого атласу кремового кольору. На споді підшила комбінацію з бюстгальтером, яка акуратно облягала й підтримувала. Я заборонила своїм помічницям — і навіть Марджорі — торкатися тієї сукні. Кожен стібок, кожен шов був мій, і я схилялася над роботою мало не в молитовній тиші Я знала, що ти терпіти не можеш оздоби, але не змогла стриматись. У місці, де два відрізи тканини схрещувалися біля твого серця, я пришила перлинку з намиста, що колись належало моїй бабці. Невеличкий подарунок, Анджело. Від моєї родини — твоїй.
Розділ тридцять третій
У грудні 1977 року я отримала від тебе листа, в якому ти повідомляла, що твій батько помер.
Я відчувала, що сталося щось погане. Френк два тижні не давався чути, а це було вкрай незвично. За дванадцять років наших стосунків таке сталося вперше. Я хвилювалась, і то дуже, але не знала, що робити. Я ніколи не телефонувала Френкові додому й у відділок теж не могла подзвонити, бо до того часу він уже покинув службу в поліції. Нікого з його знайомих я не знала, тому не мала з ким зв’язатися, щоб запитати, чи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто дівчат», після закриття браузера.