Річард К. Морган - Зламані янголи

— Прокинься.

Вже не так лагідно. Зі зміною в тоні в моїх нервах з’явилося трохи адреналіну. Я енергійно закліпав і зосередився. Марсіянин досі був на місці (я не брешу, Таку), але його труп мені застувала постать у полісплавовому костюмі, що стояла на безпечній відстані від мене, за три-чотири метри, насторожено тримаючи «Сонцеструм».

Знову почалося тицяння в руку. Я підняв шолом і поглянув униз. Одна з марсіанських машин гладила мені рукавичку низкою тендітних на вигляд рецепторів. Я відпихнув її. Вона, защебетавши, відступила на пару кроків, а тоді спокійно повернулася, принюхуючись.

Каррера засміявся. У приймачі шолома цей сміх прозвучав аж надто голосно. Мені здалося, ніби невгамовні крила якимось робом спорожнили мою голову зсередини, через що весь мій череп став майже таким само крихким, як муміфіковані рештки, з якими я ділив камеру.

— Саме так. Ця хріновина привела мене до тебе, уявляєш? Дуже помічна тваринка.

Тут розсміявся і я сам. Зреагувати на це інакше здавалося недоречним. За мною засміявся і командир Клину. Піднявши інтерфейсний пістолет у лівій руці, він засміявся ще голосніше.

— Ти збирався вбити мене цим?

— Сумніваюся.

Ми обидва урвали сміх. Піднявся його лицьовий щиток, і на мене поглянули згори вниз його втомлені очі. Я подумав, що навіть нетривале стеження за мною серед марсіанської архітектури вийшло для нього не надто веселим.

Я один раз зігнув долоню, сподіваючись, що пістолет Ломанако може й не бути персонально закодованим і що його може притягувати до себе будь-яка ручна пластина Клину. Каррера помітив цей рух і хитнув головою. Кинув зброю мені на коліна.

— Все одно незаряджений. Тримайся за нього, якщо хочеш: декому краще помирати, міцно тримаючи вогнепальну зброю. Це наче якось допомагає насамкінець. Гадаю, вона щось замінює: материнську руку, власний прутень. Хочеш підвестися перед смертю?

— Ні, — тихо відповів я.

— Відкрити шолом?

— Навіщо?

— Просто даю тобі вибір.

— Айзеку… — я прокашлявся, намагаючись позбутися в горлі чогось схожого на сітку з іржавого дроту. В мене вирвалися слова. Раптом мені здалося, що сказати їх дуже важливо. — Айзеку, вибач.

Правильно, є за що…

Це пройняло мене, як сильне бажання плакати. Як те відчуття втрати, від якого хотілося ридати по-вовчи і яке стиснула мені горлянку з загибеллю Ломанако та Кхуок.

— Добре, — просто сказав він. — Але трохи запізно.

— Бачив, що стоїть позаду тебе, Айзеку?

— Так. Воно вражає, але дуже неживе. А привидів я не бачив, — він зачекав. — Тобі ще є що сказати?

Я хитнув головою. Він підняв «Сонцеструм».

— Це за моїх убитих людей, — сказав він.

— Поглянь на цю хрінь! — скрикнув я з надзвичайно переконливою інтонацією посланця, і він усього на частку секунди трохи повернув голову. Я підскочив на підлозі, зігнувся в мобікостюмі, жбурнув інтерфейсний пістолет під його піднятий лицьовий щиток і атакував його знизу.

Жалюгідні крихти удачі, відхід після тетрамету та моя бойова рівновага посланця, дедалі слабша. Це все, що в мене лишалося, і я скористався ним, вишкіривши зуби та подолавши простір між нами. Затріщав «Сонцеструм» і влучив у те місце, з якого я втік. Можливо, річ була у крику, що відвернув його увагу, можливо, в пістолеті, що полетів йому в лице, а можливо, лише в уже звичному загальному враженні, ніби все скінчилося.

Коли я вдарив його, він невпевнено позадкував, а я затиснув «Сонцеструм» між нашими тілами. Каррера плавно перейшов у бойовий блок із дзюдо, який збив би з ніг противника без броні. Я втримався завдяки краденій силі костюма Ломанако. Ще два хистких кроки назад — і ми разом врізалися в муміфікований труп марсіянина. Рама похилилася та обвалилася. Ми перекинулися на неї, як клоуни, послизнувшись і незграбно спробувавши підвестися. Труп розпався, вибухнувши довкола нас хмаринкою блідо-помаранчевого пороху.

Вибач.

Як шкіра облізе, сам перед собою вибачатимешся.

Каррера з піднятим лицьовим щитком і збитим диханням, певно, вдихнув повні легені цієї фігні. Також вона осіла в нього на очах і оголеній шкірі обличчя.

Каррера відчув, як вона в них в’їдається, і вперше зойкнув.

А далі — заволав.

Він незграбно відійшов від мене, і «Сонцеструм» упав на палубу: Каррера підняв руки й почав терти ними обличчя. Мабуть, так він тільки ще сильніше втирав порох у тканину, яку той розчиняв. Із нього вирвався гортанний крик, а між пальцями та на долонях у нього почала утворюватися блідо-червона піна. Далі порох, напевно, частково роз’їв йому голосові зв’язки, тому що крики вщухли, перейшовши у щось подібне на звук, який видає несправна каналізація.

З цим звуком він і впав на підлогу, хапаючись за обличчя так, наче міг якось утримати його на місці, а з його роз’їдених легень тим часом виривалися щільні згустки крові та тканини. Коли я дістався «Сонцеструма» й повернувся, вставши з ним над Каррерою, той уже тонув у власній крові. Його тіло під полісплавом задрижало, ввійшовши в шоковий стан.

Вибач.

Я приставив ствол зброї до рук, які приховували його напіврозтоплене обличчя, і натиснув на спусковий гачок.

Розділ сорок другий

Коли я закінчив розповідь, Роспіноеджі зціпив руки так, що оманливо скидався на дитину.

— Це чудово, — видихнув він. — Як в епосі.

— Припини, — попросив я його.

— Ні, справді. У нас тут така молода культура. Заледве сто років планетарної історії. Нам потрібні такі оповіді.

— Що ж, — я знизав плечима й потягнувся до пляшки на столі. У зламаному ліктьовому суглобі різко пробудився біль, — бери права на неї, якщо хочеш. Піди продай її групі «Лапіне». Може, вона зробить із цієї хріні конструкт-оперу.

— Смійся на здоров’я, — в очах Роспіноеджі зажеврів яскравий підприємницький вогник. — Але для місцевих історій є свій ринок. Практично все, що в нас є, імпортовано з Латімера, а як довго можна прожити чужими мріями?

Я знову налив собі півсклянки віскі.

— Кемп якось ними живе.

— Ой, та це ж політика, Такеші. Це інше. Мішанина з неоквеллістських настроїв і старомодного комінізму, кому… — він клацнув пальцями. — Давай, ти ж зі Світу Гарлана. Як це називається?

— Комунітаризм.

— Так, точно, — він глибокодумно хитнув головою. — Це не витримає випробування часом, як витримає його добра героїчна оповідь. Планове виробництво, соціальна рівність, схожа на якийсь клятий шкільний конструкт. Ну ради Самеді, хто б на це повівся? Де тут родзинка? Де кров і адреналін?

Я відпив трохи віскі й поглянув за дахи складів Розкопки-27 туди, де в сяйві призахідного сонця купалися незграбні кінцівки копача. Екранами на нелегальних налаштуваннях не так давно пройшла