Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

Йду шукати і бачу, що стоїть німець на одному подвір'ї якраз під кручою з хронометром у руці, а перед ним один з наших кольтів швидко знімається з тороків, ладнається до бою, два стріли та кулі бризкають по скелі.

"Зер гут!" (2) – каже німець і йде до обслуги, показуючи, скільки секунд пройшло від початку вправи.

З'ясовую, що німець прийшов до наших скорострілів, коли ті чистили "машинки" після бою та, розговорившись через одного з тямущих по німецьки гайдамаків, спровокував їх показати свою умілість та вишкіл.

Треба б посварити на хлопців, бо якже це без дозволу сотенного, чи хоч старшини – але у всіх такі задоволені обличча, що якось і не можу.

"А тямучий цей дядько", каже мені один з хлопців, "стрівай, на в'юк ще справніше візьмемо. Переклади, Василю!" І знову німець бере в руку хронометр, підносить зі словами "Ахтунг" (3), руку опускає і скаженим темпом в'ючать кольт – за хвильку "вже!" – все стоїть струнко, а німець відраховує секунди. Військові почуття, завжди військові почуття! І цей чужий нам, але справжній вояка, мабуть у душі трохи поет, починає очевидячки вростати в захопивше його чуже, але приваблююче життя військової групи.

Йдемо через аул до штабу. Довкруги вечірні турботи кінноти, що збирається на ніч. Кожний командант, – є все ж командант, а тому не можу не показати своїх коней, що підгодовуються на припонах, вирівняні як на параду, вози, куряться кухні і т. д. Вечеріє, сидимо після вечері на ґаночку, а довкруги нас і під нами аул весь у серпанку пахучого диму, гудить піснями українськими, татарськими, турецькими, десь плаче, співає зурна, десь грає скрипка, а як могутній супровід далекими акордами стогне горами відгомін від рідких гарматних пострілів, а із-за чорніючого Чатирдагу, по якому заходяче сонце лишає червоні смуги, долітають в промежутках між гарматними стрілами сухі потріски, як від ломаючихся сухих гілячок. Це турецька варта на Чатирдазі перестрілюється з ворожими стежами.

"Ох, палєту-б! а то такий малюнок і забудеться", – каже барон Вехерн. – Значиться, він ще й з почуттям краси, може і мистець. Ясно, що буде наш.

У ночі принесли татари нові відомости про ціле розташування німецької кінноти, штаб якої стояв у якомусь татарському маєтку недалеко на захід від Мамут Султану.

Татари обіцяли, якщо до чого, провести сотні просто до німецьких нічлігів, так що й не почують...

Ранком 30-го, чекаючи на відповідь, їздив я з Вехерном у гори в напрямку Козмодем'янська, щоби переконати його тим, що це така місцевість, у якій нешвидко дати ради навіть і проти малих сил, а потім показував я нашу лікарню. Ранених було там досить. Коло них ходили татарські жінки, з яких одна, якась "титулована особа", здивувала Вехерна своєю французькою мовою.

Біля полудня прийшла відповідь і післанець до Кримського уряду, якийсь старшина, що зголосився до Вехерна, а від нього подався післанець до татар.

Відповідь не радісна: дають тільки єдину полекшу, не вантажитись у Сімферополі, а йти на Джанкой – решта без змін. Команданта Гордієнкінців із штабом кличуть негайно в штаб німецької кінноти для одержання наказів.

Вехерн просить почекати з від'їздом і шле донесення, повне похвал карности полку, та бере на себе відповідальність, що полк спокійно вийде з Криму, якщо задоволити його вимоги, у противному ж разі не уникнути важкої по місцевим умовам боротьби та даремного проливу крови. Відповідь шле німецьким старшиною, що був у татарів.

Татари повідомляють, що з ними ведуть розмови, що угода не виключена, але про наш полк ані словечка. У своїй відповіді вони настоюють на вільний шлях для нас.

Почекавши дещо, ми по нараді з Григоріївим приймаємо це рішення, яке при успісі може вплинути на цього закаменілого кавалерійського дивізіонера.

Заявляю Вехернові, що поїду у німецький штаб, щоби не було непорозумінь. Він стурбовано просить, щоби почекати, бо хоче поїхати зі мною, тому що не має кого післати. Але я, посміхаючись, заявляю, що мушу його залишити як заложника. "Під охороною Павлуші", –каже він. – "Ні, цілого полку, який вже вас покохав", – кажу я. – "І я його", – перебив Вехерн.

Від'їздимо. Григоріїв, я та старшина перекладчик, а з нами 4-ох татарів, яким наказую провести нас просто до штабу німецької дивізії, обминаючи сторожу.

Їдемо якимись проваллями, раз у раз злізаючи з коней та продираючись крізь гущавину, потім, розтягнувшись поодинцем, проскакуємо від хати до хати крізь якесь село, знову в гайок, переходим шосе і спускаємось у якийсь потічок під крутим беріжком, закритим кущами, де чекаємо на поворот одного з татарів, що виїхав уперед проти води цим потічком.

Вже вечеріло, коли повернувся розвідчик. Ідемо вгору потічком, розплюскуючи прудку воду, згинаючись проїздимо під якимсь горбатим містком та врешті через якийсь проломаний над річкою пліт в'їздимо в сад того двірка, в якому міститься німецький штаб. Один з татарів наслідує крик якогось птаха, а на цей знак з'являється татарин, слуга з цього двора. Ми, гайдамаки, спішуємось та йдемо доріжками саду, залишивши своїх коней під татарською охороною у кущах саду. Входимо якимись маленькими дверима і темним коридором, коло якихсь дверей татарин слуга каже – тут. Стукаємо, коротке "герейн" (4), і ми бачимо перед собою поважного генерала, який встав нам назустріч з трохи здивованим обличчам. Знимаємо шапки – нове здивовання, бо блискають три голені голови, дві з них з чорними за вухами оселедцями.

Голошу слухняно, що командант українського кінного полку являється на приказ, щоби вислухати побажання його ексцелєнції. Той здивовано каже, що барон Вехерн нічого не писав, що ми приїдемо, та чому це ми з'явились без попереднього повідомлення про наше прибуття. Відповідаємо, що дозволили собі об'їхати німецьку сторожу для скорочення часу, а свідчить, що ми є дійсно ті, ким себе голосимо, записка барона Вехерна, яку подаю при тому генералові.

Той читає та, взявши за голосник телефону, виясняє, що в штабі