Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

— От бачите, Марино, до чого нам треба братися, — сказав Валенс. — І для вагань тут місця немає. А Валя має рацію на всі сто процентів — треба працювати, а не сумніватися. І думаю я, що всі ці розмови вже закінчено. Ви, Марино, сьогодні влаштовуйтеся, товариші вам допоможуть, а завтра починайте працювати.

Марина не встигла відповісти, як на порозі з'явився майор Полоз. Його обличчя було спокійним, може, трохи іронічним. Зірочка Героя Радянського Союзу видніла на гімнастьорці. Він був один з перших пілотів, які у війні одержали почесне звання Героя Радянського Союзу.

— Добрий день, товариші, — привітався він, — от і прибув я до вас на роботу. Відвоювався. Видно, і без майора Полоза можна німців побити.

Обличчя його раптом зійшлося в гримаску, і видно було, як боляче йому зараз, в такий гарячий час, опинитися так далеко від фронту.

— Прибув у ваше розпорядження, товаришу Валенс, — продовжував він. — На посаду головного випробовувача літаків. Дуже мені хочеться знати, чи вже хоч є на що подивитися, чи даремне майора Полоза від важливої справи відірвали?

— Сідайте, товаришу Полоз, — запросив Валенс. — Ви спочатку влаштовуйтеся, а робота вам знайдеться.

Полоз обвів очима присутніх, і мимоволі всі опустили очі. Серце кожному свердлила одна і та ж думка — Полоз ще не знає про смерть Віри Михайлівни. Тому він такий гомінкий і веселий, незважаючи на гіркоту від цього несподіваного призначення.

А Полоз сів у крісло і продовжував говорити:

— Викликає мене командувач і каже: поїдеш на почесну роботу, — вік би мені цієї роботи не бачити. Я відмовляюся, а він сміється, каже — дивне діло, до власної дружини на завод відмовляється їхати чоловік…

Марина не витримала. Судорога звела її горло. Розбита машина в далекому українському степу знову з'явилася перед очима. Біле, ніби мармурове обличчя Віри Михайлівни виднілося в кабіні.

— Що з вами, Марино? — кинувся до неї Полоз.

Дівчина не сказала ні слова. Вона схопилася з стільця і вибігла з кімнати. Десь далеко за дверима почулося її ридання.

— Що тут трапилося, товариші? — обличчя Полоза стало раптом зовсім темним, мало не чорним.

Він обвів очима всіх присутніх, і минуло багато часу, раніше ніж Валенс наважився сказати перше слово. Потім почала розповідати Марина.

Полоз все вислухав і вийшов з кімнати Крайнєва. Зачиняючи двері, ледве помітно похитнувся, але поспішив причинити двері, щоб ніхто не помітив цієї слабості. Все трапилося надто швидко і несподівано. Здавалося, ніби Полоз от-от втратить рівновагу і зірветься зі свого спокійного тону, закричить чи заплаче.

Проте нічого подібного не сталося. Надто сильним був майор Полоз, щоб якось виказати страшне горе.

Чи треба йому зараз починати працювати? Сюди він їхав, знаючи важливість роботи Крайнєва, сподіваючись побачити дружину. Тепер він вже ніколи більше не побачить Віру. Вона загинула в далекому українському степу, а він, майор Полоз, залишився живим і може ще літати. Він не мас права тут сидіти жодної хвилини, а мусить негайно повертатися до своєї частини, знову проситися в бій, мститися за кожну крапельку пролитої Віриної крові.

Полоз вийшов з будинку заводської контори, в одному крилі якої розміщався інститут стратосфери, і пішов просто від заводу, зовсім не думаючи, куди йде. Було морозно, але він не відчував холоду. Ясно світило сонце, і сухий пронизливий вітер налітав зі сходу, з далеких степів. Він був колючий і пік шкіру, але Полоз на все те не звертав ніякої уваги.

Зараз йому треба було вирішити все для самого себе. Коли вже щось раз і назавжди вирішено, тоді можна починати діяти і йти напролом, домагаючись свого. Велике горе приголомшило його. На серці не залишилося нічого, крім пекучого бажання помсти.

Так, зараз треба піти до Валенса, розказати йому все, що тісниться в серці, і він напевне зрозуміє і дозволить знову їхати на фронт.

Полоз рішуче повернувся і пішов до заводу. Він ішов швидко, розмахуючи руками, і видно було, що рішення Гюго прийнято твердо. Але дедалі хода його все стишувалася і кроки ставали не такими впевненими. Нові думки і нові почуття почали з'являтися у майора Полоза. З'явилося почуття відповідальності за велику роботу, яку партія доручила йому тут, у цьому глухому уральському місті. Чи має він право, навіть зараз, коли несамовите горе пече його серце, відмовитися від цієї роботи? А помста, помста за Віру? — кричало і квилило поранене серце. Ні, не має права він залишитися в цьому спокійному місті, де навіть затемнення ночами не буває.

У такому настрої Полоз повернувся в кімнату, де сидів Валенс. Той підвівся йому назустріч. Вони сіли в крісла один навпроти одного і кілька хвилин мовчали.

— Я тебе розумію, — нарешті першим заговорив Валенс, коли мовчанка почала ставати нестерпною, — ти зараз прийшов проситися геть з нашого заводу. Зараз у тебе на серці помста клекоче, і кожен це може добре зрозуміти.

Полоз мовчав, вслухаючись у сказані слова.

— Ні, — майже несподівано для самою себе сказав він, — я не тому прийшов. Партія мене сюди не для того посилала, щоб так злегковажити. Крім того, невідомо, де помста буде страшнішою — там, коли я буду бити ворога, чи тут, коли на наших літаках тисячі пілотів будуть мститися за Віру.

Від згадки про дружину горло йому раптом затисло, і він, щоб якось заховати це, похлинувся і закашлявся.

— Це ще не все, Полоз, — тихо сказав Валенс, — я від тебе чекаю більшого, справжньої допомоги. Мені треба, щоб ти поговорив з людьми, бо багатьом здається, ніби робота наша, розрахована на роки, зараз не важлива. Думають про те, щоб братися до випуску звичайних літаків, а не експериментувати. Всякі розмови є. Так от я хочу, щоб ти попрацював з людьми, а тобі зони зараз віритимуть, як ніколи. І коли вже ти своїм прикладом вкажеш, як треба працювати,