Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Звір, та й годі, — кинув Стенсон.

— Цей страшніший звіра. Мені з ним уже доводилось зустрічатися, — Касян підштовхнув Шлезінгера вперед. — Тоді тобі повезло, вислизнув з петлі. Зараз не вислизнеш, не сподівайся.

— Що ви шукали біля уламків літака? — спитав Людвіг.

— Я нічого не скажу! — Обер-лейтенант дивився на них з викликом.

— Хай так. У нас ще буде час для грунтовної бесіди, а зараз візьміть його у зв'язку. Та міцніше перев'яжіть руки, а то цей пан таки справді схожий на тарантула.

Стенсон дістав з ранця вірьовку, розмотав її і перекинув кінець Рюгосу. Той ловко накинув петлю на зап'ястя полоненого, зашморгнув подвійним морським вузлом. Потім обперезав його круг талії і теж затягнув вузлом. Кінці вірьовки Рюгос і Стенсон прив'язали до своїх пасків. Робили вони це не поспішаючи, грунтовно, як рибальську роботу в час путини.

Запитань Шлезінгеру більше не ставили, але погляди цих людей він відчував на собі весь час і вони пекли його, примушували здригатися. Одні дивились, не приховуючи зненависті, інші з подивом і навіть цікавістю, проте і в одних, і в других поглядах струмувало презирство, а це пропалювало наскрізь.

Шлезінгеру було ясно, що вбивати його не збираються, принаймні, тут, зараз. Коли ця думка утвердилась у його свідомості, обер-лейтенант похвалив себе за те, що постріляв своїх солдат вчасно. Від нього вони нічого не довідаються. Хай розпитують, що шукав, хай! Він наплете їм такого, що до віку не розплутають. Тільки цей росіянин… Чому він опинився тут? Був у Балстаді, зустрілись уперше з ним в Хейккі, востаннє, як йому тоді здавалося, в Глом-фіорді. Що це? Збіг обставин, випадковість, чи?.. Чи може він теж полюс за паперами Кребса-Енке? І все одно цей росіянин знає небагато. От коли розшукають третього з «бофорта», коли знайдуть стрілка-радиста, що, з усього видно, десь живий, тоді…

— Треба оглянути як слід ці уламки, — запропонував, звертаючись до Людвіга, Касян. — Якщо б ми могли прочитати всі сліди навколо літака, то навряд чи нам знадобилося б свідчення цього обер-лейтенанта. Дозволь мені затриматись тут хвилин на десять, я вас дожену.

— Маєш рацію, Яне. Але у нас нема жодної зайвої хвилини. На нас чекають у Лонгірі, там потрібен кожен з нас. Не сумуй, у нас буде багато вільного часу, і ми з тобою збігаємо сюди і все обстежимо, все прочитаємо… Ще послухаємо цього тарантула… А так, що будеш шукати? Де? Це зараз неначе в потемках.

— Ну, тобі, брат, видніше. Ти старший.

— Старший брат, — посміхнувся Людвіг, поправляючи кріплення на лижах.

— За старшим завжди останнє слово — промовив Касян, шкодуючи, що не вдалось умовити командира.

Несподівано повітря розколов гарматний постріл.

— Це за перевалом, — вирвалось у Касяна.

— Вони вже в Баренцбурзі. Треба поспішати.

За перевалом знов ударила гармата. Це був сигнал для групи Шлезінгера, якої, власне, вже не існувало. Сам обер-лейтенант під тиском цих розкотистих громів принишк і тоскно дивився у бік Грен-Гарбура, неначе там розстрілювали зараз його останню надію.

— За мною марш! — Людвіг Улл повів своїх бійців на сідловину, за якою лежав Грен-фьорд.

До «сідла» піднімались важко. Хоч і підстьобували гарматні вибухи, дертися вгору ставало все важче. Схил крутий, з-під лиж виверталось каміння, збивався ритм дихання, горло обпікало морозом. «І чого, з якого дива вони відкрили вогонь? Справжню артпідготовку влаштували. Але снаряди рвуться близько. Певне, б'ють по берегу, — Касян думав про човен, думав про зустріч з Баренцбургом, з яким розпрощався у важку годину початку війни, і майбутня зустріч теж не обіцяла радості. — Напевне, доведеться вв'язуватися в бій. Навряд чи стримається гарячий за вдачею Людвіг. Але того не можна допустити. Десятку чекають у Лонгірі, на неї розраховують…»

Згадалась Інгрід і надовго заволоділа думками. Касян намагався уявити її лице, і йому ввижалося, що вона йде поруч нього, красива, легка, бажана. Він один може її бачити, відчувати дотик її руки, може чути її шепіт…

«Я чекатиму на тебе, Кассію…» Що це було? Дружнє напучування, прохання чи вона дійсно відчуває до нього щось більше? Та що там гадати! Ось побачимось, і тоді все з'ясується. А чи побачимось?..»

Вони вийшли на «сідло» і повний час посувалися високим берегом майже строго на північ, поки не відкрився їм хвіст диму, що стелився понад конусами і трапеціями гір. Там лежав мертвий Баренцбург, його з тупою звіриною впертістю вдруге розстрілювали з гармати німецькі підводники. Сам човен чорнів в ополонці перед терасами селища. Вузькою палубою прогулювались офіцери. Біля носової гармати товпились матроси і солдати. Кожен вдалий постріл супроводжувався криками, дикунськими танцями, біготнею.

Щоб краще бачити цю дивну картину, підійшли на край обриву. Улл вибрав зручно для спостереження місце і взявся за бінокль.

— Всім відпочивати! І не висовуватись!

Ніхто не відповів командирові. Бійці попадали, хто де стояв. Переможений втомою, Касян не мав сили поворухнутися. Піт гарячий, їдкий, заливав очі. Вони сліпли від солі, що роз'їдала їх, але протерти очі не було сили. Тільки тоді, коли мороз почав добиратися до мокрої білизни, Касян заворушився, сів і заходився терти очі снігом. Сніг танув, сіль розчинялась і разом із слізьми витікала з очей. Коли розплющив очі, отетерів — невідомо як, але Шлезінгер, що лежав проти нього, вже звільнив руки і зараз намагався послабити петлю, що обперізувала йому талію. Рюгос і Стонсон лежали поруч, як хвилину тому, лежав і він сам, з заплющеними очима, і нічого не бачили. Вони були впевнені у міцності своїх морських вузлів. Відстань між Касяном і Шлезінгером була не більше двох метрів. Злість на цього «коханця фортуни», котрому вже раз вдалося втекти від нього, обпекла Касяна. Він кинувся на Шлезінгера і вхопив за горло.

— Руки! Руки йому в'яжіть!

У цю ж мить обер-лейтенант ударив