Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

І свій програш, вірніше, бездарне ведення бойових дій, прагнете списати на мене і взагалі на Україну й українців. Не вийде у вас цей номер, товариші більшовики! Не вийде!

ВОРОШИЛОВ. Ніхто не збирається свої провини списувати на тебе.

МАХНО. А чому тоді у тебе в кишені лежить наказ Троцького про мій арешт, а, отже, і розстріл?

ВОРОШИЛОВ. Звідки ти знаєш? Ти ж у моїх кишенях не рився.

МАХНО. Знаю ("батько" так глянув на Ворошилова, що той не витримав цього пекучого погляду й опустив голову вниз. Махно продовжив). Підітрися тим наказом у нужнику. А Троцькому скажи, що я плював на нього.

ВОРОШИЛОВ. На кого?

МАХНО. І на папірець, і на його автора. Запізно склали цей наказ. Я сьогодні офіційно направив до Харкова документ про своє зречення з поста командира бригади. Буду рядовим повстанцем... Як тисячі інших. Але й рядового ти мене не заарештуєш.

ВОРОШИЛОВ. Чому?

МАХНО. Поглянь у вікно.

Ворошилов виглянув. Бронепоїзд був оточений махновцями.

ВОРОШИЛОВ. Хто вони?

МАХНО. Мої найвідбірніші і найвідданіші.

ВОРОШИЛОВ. Це та "Чорна сотня", яку Шкуро назвав "чортячою сотнею"?

МАХНО. Та сама.

ВОРОШИЛОВ. Ти мене арештовуєш?

МАХНО Климе, за кого мене маєш? За бандита? Повірив Троцькому?

ВОРОШИЛОВ. Вибач, Несторе. Нерви здають.

МАХНО. Гаразд... Давай попрощаємося. Може більше ніколи в житті й не побачимося.

Обнялися. За старим козацьким звичаєм розцілувалися, і Махно покинув бронепоїзд. Справді, більше вони ніколи не бачилися. Та цієї зустрічі було для Ворошилова досить, щоб він запам'ятав Махна на все своє довге життя і після цього ніколи не сказав про нього жодного поганого слова. Він, коли заходила мова про Махна (а заходила вона між червоними воєначальниками часто), просто мовчав.

А що згадувати було Ворошилову? Хіба про те, що полководець-селянин Махно був прозорливішим за всіх червоних командирів — майбутніх маршалів? А говорив же, застерігав...

Невдовзі — це сталося влітку 1919 року в Бердянську — Махно на нараді повстанських командирів зрікся своєї посади, і його бригада розпалася на дрібні загони, значна частина яких увійшла до складу Червоної армії. А ще через кілька днів і Денікін, почувши, що немає Махна, лавиною пішов на українські міста й села. Наприкінці червня білокозаки взяли Гуляйполе, Олександрівськ, Катеринослав, а невдовзі — і Харків. Червона армія на чолі з її знаменитими воєначальниками зовсім не спроможна була чинити білій армії опір. А денікінці залишали за собою кривавий слід. Влетівши в беззахисне степове Гуляйполе, в якому залишилися тільки немічні старці та жінки з малолітніми дітьми, чеченці й росіяни, мов голодні звірі, накидалися на жінок і неповнолітніх дівчаток, ловили їх петлями і гвалтували. А ті, котрі спромоглися втекти у достигаючі пшениці, дичавіли і ставали божевільними. За ними також ганялися білокозаки верхи на конях і гвалтували їх, а потім сікли шаблями.

Примітка: Начальник збуту 1-ї повстанської дивізії військ ім. батьки Махна Антон Макарович Ольховик, який є на цьому знімку, помер у червні 1919 року в м. Великий Токмак (нині м. Токмак) Запорізької області, де, ймовірно, й похований (авт.).

Подібне людоловство почалося по всій беззахисній Україні, де проходили денікінські орди. Нараз під Олександрівськом, наче привид з того світу, з'явився зі своїм невеликим загоном чисельністю 200 чоловік ("Чорна сотня") Махно. Він з наскоку заволодів стратегічним Кічкаським містком і кілька днів утримував його у своїх руках. А потім раптово, як і з'явився, невідомо куди зник. Та люди по усіх усюдах шукали його, мов свою останню надію, а знайшовши, падали на коліна й просили:

— "Батьку", рідненький! Візьми нас із собою...

І якби приєднувалися тільки самі, а то просилися цілими сім'ями і навіть селами. Весь південь України перетворився у суцільний потік біженців, котрі шукали захисту й порятунку у свого вождя. Це вже було не військо і навіть не партизанські чи повстанські загони, а неорганізована багатотисячна кавалькада людей, які відчували близьку свою погибель, хапалися за Махна, як потопаючий за соломину. А він теж був безсилий чимось допомогти, бо не було зброї, а голими руками замаху шаблі не зупиниш.

Іноді бідолашний народ, який плівся на північ у безнадії, наздоганяла кіннота ворога — і тоді гаряча літня земля ставала ще гарячішаю від крові. Коли через деякий час стихав нерівний бій, валка біженців, що складалася з піших і кінних, обідраних до нитки і босих, скривавлених і перев'язаних уздовж і впоперек усяким ганчір'ям, повільно брела далі, простягнувшись на сотні кілометрів. Цю живу стрічку постійно супроводжували лемент і крик, брудна лайка і прокльони. То плакали й ридали, простягували безпорадні руки до небес старенькі бабусі й діди, жінки й дівчата, малі діти й зовсім юні хлопчаки, які ще не могли самі постояти за себе. Бекали й мекали вівці та кози, ревли корови, скавчали й вили жахливими голосами собаки, іржали коні, які, втративши дбайливих господарів, відмовлялися йти далі. Складалося таке враження, що для українського народу настав суд Божий, на який (так розпорядилася доля) веде їхній улюблений вождь Нестор Махно.