Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

 чесний і відважний лицар, рівного якому серед  сучасних  князів я не  бачу,  хіба  що  окрім мого  тестя  Святослава Київського...  Зараз  у   нашого  народу  є   дві   загрози  — князівські міжусобиці та половецькі напади. Важко сказати, котра з  них  страшніша. Я  гадаю, що  обидві страшні. І ти проявив відчайдушну сміливість у боротьбі з одною з них. Ти  показав, куди  всі  князі повинні направити свої  удари, свої  сили, — проти Поля!.. Але  ти  злегковажив могутністю кочовиків. Ти  гордий і не  захотів розділити славу  переможця   з  іншими князями,  —  тому   ти  й  потерпів поразку... Однак поки ти  розповідав, я  пригадав, що  ти  не  перший злегковажив силою противника. Київський великий князь Святополк Ізяславович, коли половці напали на  Русь  і обложили Торцьк, виступив проти них,  маючи лише вісімсот воїнів. А його  спільники — молодий князь Володимир Мономах та  зовсім юний  його брат   Ростислав —  мали ще менші дружини. І чим   це  скінчилося? Відчайдушність не допомогла князям, — за  Стугною вони були  розбиті і кинулися тікати. При  цьому  втопився князь Ростислав... О,  як ридала над  ним нещасна його  мати, коли згодом його  витягли з води, привезли до  Києва і ховали поряд з батьком Всеволодом у Святій Софії!.. А хіба  не  так  же  необдумано, але  сміливо кинувся на  Литву   з  меншими силами юний брат  моєї   тещі  Марії Васильківни князь Ізяслав? І що  ж? Поліг він,  смертельно поранений, разом зі всією дружиною на  закривавлену траву  під  черлені щити. А коли отямився після бою, перед смертю, то  побачив, як  усе  бойовисько було  вкрите чорною галиччю, що  виймала у мертвих очі  та клювала їхні  охололі тіла,   а  хижі   звірі   злизували кров  із трави... Отак  і твої  полки, Ігорю, полягли у далекому полі незнаємому  через те,  що   був  ти  сам, один став   супроти всієї   сили половецької, якої жодному князеві самому не здолати, який би  сміливий він  не  був.

Ігор  мовчки слухав  шурина, довго  мовчав, думав, а потім прорік:

— Правду мовиш, Володимире. Я зазнав поразки не  через  те,  що  мої  вої  були  менш хоробрі, ніж  половецькі, а через  те, що  їх у мене було  менше в кілька разів, ніж  у Кончака. Тому  ми  й  не  змогли пробитися до  Дінця, де  б  нас приховав під своїми шатами Чорний ліс. Тепер я молю  Бога, щоб  зберіг моїх  князів та моїх  воїв,  що опинилися через  мій нерозум у тяжкій неволі...

— Боже, спаси і  помилуй їх! — схлипнула Ярославна і заплакала.

— Дяка Богові і тобі,  Володимире, що  захистив Путивль і  всю  мою  сім’ю, — вів  далі  Ігор. — Бо  що  б я нині робив, коли б  не   стало  мого  любого  сімейства?  Залишалося  б одно — кинутися сторчма головою у Сейм чи в Десну і розпрощатися з білим світом!

— Не  тільки мені  дякуй, Ігорю, а й воям своїм та особливо Святославу, котрий прислав два полки, щоб  захистили Посем’я. Не  знаю, чи  вистояв би  Путивль, коли б не  надійшла вчасно допомога.

— Згоден  з  тобою.  Ось   піддужчаю, перестане  боліти нога   — і  вирушу до  Чернігова та  Києва дякувати та  просити допомоги, бо  залишився і  без   війська, і  без   зброї многоцінної.

— І я з тобою, ладоньку, — пригорнулася Ярославна. — Візьмемо й дітей  — хай  Чернігів та Київ побачать.

— Поїдемо, люба  моя, — відразу погодився Ігор. — Гадаю,   і  Володимир приєднається до  нас.   Йому давно пора побувати у тестя  та тещі.

Всі наступні дні Ігор  займався спорядженням нової дружини. Його воєводи та ліпші мужі,  що  залишалися під  час походу дома,  роз’їхалися  по   всьому князівству  —  брали з-поміж  смердів  дужих парубків,  здатних  до  військових справ, замовляли зброярам мечі, списи, луки, вибирали з князівських та боярських табунів верхових коней — усе  це відправляли до Новгорода-Сіверського, а тут Ігор, сидячи з перев’язаною ногою і в тіні  під церквою, оглядав і людей, і коней, і зброю і холодів серцем: мечів  та луків  було  обмаль, парубки ніколи не тримали їх у руках, а коні були  дикуваті, необ’їжджені, непризвичаєні до верхової їзди.

Він  зітхав:  їхати  до Ярослава в Чернігів та Святослава з Рюриком не  дуже  хотілося, однак треба, бо  своїх  сил  було явно замало.

2

Кза  був  лютий і в  розпачі: Ігор  зник, мов  крізь землю провалився. Тепер не  лежатиме його  голова на  високій могилі  Чугайчика, а  жертовна князівська кров не  окропить підніжжя обатаса — кам’яної баби, що  стерегтиме довічний спокій загиблого сина.

— Як  же  ти  випустив його  з рук,  Байтоку? — досадував Кза. — Він же був десь поряд!  Ти постарів! Тобі  зрадили твій собачий нюх  та твоє  зірке око!  Як  же  ховати сина без  жертовної треби? Га?

Сивий Байток похмуро кинув:

— У князя Ігоря тут залишився син  — візьми, хане, його голову!

Кза  плюнув набік.

— Кончак не  дає.  Він, бач, заручив свою  дочку  за нього.

— То  брата  Ігоревого — князя Всеволода!

— І цього не дозволяє взяти, бо сподівається на великий викуп.

— То  племінника Святослава Олеговича. Колись князь Олег  завдав тобі  і твоєму родові немало прикрощів — тепер помстися йому!

— Хто  полонив Святослава?

— Єлдечюк з роду Бурчевичів. Заплати йому  добре  — віддасть.

— Ти  думаєш? А Кончак?

— Єлдечюк здавна ненавидить Кончака, бо  той  колись образив його.

— І правда! Тоді  їдь  — привези мені  князя Святослава! Плати, скільки скаже!  Не  скупись! Завтра похорон... Живого чи  мертвого — привези!

Байток уклонився — і щез.

Повернувся він  наступного дня   зі  Святославом, коли весь  рід  хана  Кзи зібрався за  стійбищем, щоб, оплакуючи, везти  загиблих молодих ханів  Чугая  та Костука на поле  мертвих,  щоб  там  поховати.

Кза вперше за  ці  дні  усміхнувся, побачивши його, — усміхнувся зловісно, жорстоко.

— Прив’яжіть до  воза, на  якому везуть  Чугая!  — кинув крізь зуби.  — І гайда  вперед!

Схудлого, посірілого Святослава прив’язали до воза, на якому лежав прибраний до останньої своєї земної подорожі Чугай, — і процесія рушила.

Святослав зрозумів, що  його  жде.  Він  знав  про  криваві половецькі похоронні обряди і відразу здогадався, що  стане жертвою під  час  похорону молодого хана.

Він  оглянувся — і  побачив цілий гурт  полонеників,  а серед  них  і своїх  земляків, пов’язаних, пониклих, що,  оточені  вартою, похмуро брели услід за возами. Отже, і їх чекає така  ж  смертна доля. О  боги!  Невже і вуйко Ігор, і вуйко Всеволод, і двоюрідний брат Володимир