Елізабет Костова - Історик

нічого не побачив, окрім лісу. Проте це був лише вступ. Навіть не знаю, на що очікував: мабуть, історична цікавість так захопила мене, що я майже забув, куди іду. Але я був уражений, коли вперше побачив озеро. Це надзвичайно гарне місце, мій друже, — сільська місцевість ніби з іншого світу. Уяви собі, якщо зможеш, блискучу спокійну воду, яку вже видно крізь гілля дерев уздовж дороги. Іноді серед дерев трапляються невеликі вілли, іноді видно тільки вишуканої форми димар або чудову стіну — будівлі, певно, початку дев’ятнадцятого сторіччя або навіть раніші.

Виїхавши з лісу на берег, ми зупинилися біля маленького ресторану, поруч із яким були прив’язані три човни, і побачили озеро, за яким стояв монастир. Тут починаєш розуміти, що навколо практично нічого не змінилося за століття. До острова можна доплисти від берега човном, і на це піде мало часу, весь острів, як і берег, укритий густим лісом. Над деревами височать бані візантійської церкви при монастирі, а над водою чути передзвін — це чернець б’є у дзвони дерев’яним молотом (про це я дізнався пізніше). Серце підскочило від передзвону, який ніби плив по воді: мені здалося, що це повідомлення з минулого, крик, який треба зрозуміти, навіть якщо ніхто з упевненістю не може усвідомити, про що вони говорять. Ми з водієм, стоячи у сяйві вечірнього світла, яке відбивалося від води, були схожі на шпигунів турецької армії, що оглядають бастіон ворожої віри, а не на сучасних, запорошених мандрівників, що обперлись об машину.

Я міг би так довго й невтомно стояти і дивитись, але археолога треба було знайти ще до того, як настане ніч, тому я зайшов у ресторан. За допомогою мови жестів і поганої латини мені пощастило найняти човен до острова. «Так-так, є там чоловік із Бухареста, він копав там щось лопатою», — запевнив мене власник ресторану. І за двадцять хвилин ми вже сходили на острів. Зблизька монастир виявився ще кращим: він здавався неприступним зі своїми старими стінами й високими банями, кожна з яких була увінчана візерунчастим семикінцевим хрестом. Човняр повів нас до нього крутими сходами, і я відразу зайшов би в ці великі дерев’яні двері, але хлопець показав нам у бік задньої частини монастиря.

Обходячи ці гарні старі стіни, я вперше збагнув, що буквально йду слідами Дракули. До того моменту я йшов за ним крізь купу документів, а зараз стояв на землі, по якій, напевно, ступали його ноги — мабуть, у шкіряних чоботях із гострими шпорами. Якби я був віруючим, тієї миті я б перехрестився, але в мене виникло раптове бажання схопити човняра за плече під вовняним одягом і попросити його мерщій відвезти нас назад на берег. Але я не зробив цього, як ти розумієш, і сподіваюся, що мені не доведеться про це шкодувати.

За церквою, серед величних руїн, ми справді знайшли людину з лопатою. Це був міцний чоловік середнього віку із чорним хвилястим волоссям, у білій незаправленій сорочці з рукавами, засуканими до ліктів. Поруч із ним працювали двоє хлопчиків, які акуратно перебирали руками ґрунт, і час від часу чоловік кидав лопату й робив те саме. Їхня робота була сконцентрована навколо дуже маленької ділянки, наче вони вже знайшли там щось цікаве, і тільки коли наш човняр голосно скрикнув, вітаючись, вони підвели голови.

Чоловік у білій сорочці пішов назустріч, уважно оглядаючи нас пронизливими чорними очима, і човняр за допомогою водія відрекомендував нас. Я простягнув руку й спробував вимовити одну з кількох румунських фраз, які вивчив від консьєржа в готелі: «Ма нумеска Бартоломео Россі. Ну ва суперати…». Я завчив цю фразу — за її допомогою передбачалося зупиняти когось, аби запитати дорогу, буквально вона означала: «не гнівайтесь» (чи можеш ти уявити собі більше підтвердження войовничої історії?). «Не хапайся за кинджал, мій друже, я просто заблукав у лісі і хочу дізнатися, як із нього вийти!» Я не знаю, чи була недоречною сама фраза, чи мій специфічний акцент, але археолог розсміявся, потискуючи мою руку.

Зблизька він виявився міцним засмаглим хлопцем зі зморшками навколо очей і рота. У його посмішці відкрився рот, у якому не вистачало двох зубів, а решта блищала золотом. У нього була надзвичайно сильна рука, а долоня суха й груба, як у селянина.

— Бартоломео Россі, — повторив він басовитим голосом, усе ще сміючись. — «Ма нумеска Веліор Георгеску». Як справи? Чим можу допомогти?

На якусь мить мені здалося, що триває наш торішній похід: цього чоловіка можна було прийняти за одного з тих обвітрених горян, у яких ми раз у раз запитували напрямок, тільки волосся в нього було темним, а не пісочного кольору.

— Ви говорите англійською? — здивувався я по-дурному.

— Трохи, — відповів містер Георгеску. — Мені вже давно не випадала нагода потренуватися, але дещо пам’ятаю.

Він говорив вільно, у нього був багатий словниковий запас, хіба що він трохи тягнув «р».

— Вибачте, — оговтався я. — Як я зрозумів, ви цікавитеся Владом III. Мені б дуже хотілося поговорити з вами. Я історик з Оксфордського університету.

Він кивнув:

— Мені дуже приємно чути про ваш інтерес. Ви приїхали здалеку тільки для того, щоб подивитися на його могилу?

— Розумієте, я сподівався…

— А, ви сподівалися, сподівалися… — сказав містер Георгеску, плескаючи мене по плечі. — Але мені доведеться розчарувати вас, хлопче.

Серце підскочило в мене у грудях: може, ця людина теж уважає, що Влада не тут поховано? Але я вирішив не квапитися й вислухати все, перш ніж ставити питання. Він уважно подивився на мене, а потім знову посміхнувся:

— Ходімо, я проведу для вас екскурсію.

Він дав своїм помічникам кілька інструкцій, схоже, щодо припинення роботи, бо вони одразу ж обтрусили руки й уляглися під дерево. Приставивши лопату до відкопаної стіни, він кивнув мені. У свою чергу я відпустив човняра й водія, під опікою яких перебував, і вклав срібло в руку човняра. Він доторкнувся до капелюха й зник, а водій сів біля зруйнованої стіни й дістав із кишені фляжку.

— Дуже добре, спочатку ми подивимося все зовні, — містер Гергеску обвів навколо себе рукою. — Ви знаєте історію острова? Трохи? У чотирнадцятому сторіччі тут була церква, а монастир побудували трохи пізніше, але в тому самому сторіччі. Перша церква була дерев’яною, а другу спорудили з каменю, але й вона потонула в озері 1453 року. Дивно чи не так? Дракула повернувся доклади вдруге 1456 року, і в нього були свої плани. Я певен, йому подобався цей монастир, тому що