Джо Аберкромбі - На лезі клинка

Ідеальна аудиторія

Коли Ґлокта прибув, архілектор Сульт, як завжди імпозантний у своїй бездоганно білій мантії, стояв біля велетенського вікна і споглядав понад шпилями Університету Будинок Творця. Приємний вітерець, що гуляв великою круглою кімнатою, куйовдив сиве волосся старого і шурхотів численними паперами на велетенському столі.

Щойно Ґлокта пришкутильгав у кімнату, Сульт обернувся.

— Інквізиторе, — сухо привітався він, простягаючи руку в білій рукавичці. Великий камінь на його священному персні у яскравому світлі сонця, що заглядало у відкрите вікно, блищав вогненно-пурпуровою барвою.

— Служу і корюся, Ваше Преосвященство.

Ґлокта взяв його руку і болісно скривився, згинаючись, аби поцілувати перстень. Він ледве стояв на ногах, всім тілом спираючись на палицю.

«Хай мене грім поб’є, якщо старий виродок кожного разу не схиляє руку трохи нижче, просто щоб подивитися на мої страждання».

Сульт одним плавним рухом опустився на своє високе крісло, впершись ліктями у стільницю і зчепивши перед собою пальці. Ґлокта змушений був лише стояти і чекати на запрошення сісти — його нога аж пекла від знайомого сходження на верхівку Будинку питань, піт, лоскочучи, стікав з голови.

— Сідай, будь ласка, — пробурмотів архілектор, а тоді зачекав, поки Ґлокта, морщачись, зайняв одне із менших крісел за круглим столом. — Ну що, розказуй, є якісь успіхи в розслідуванні?

— Трохи є. Кілька ночей тому в апартаментах наших гостей зчинилася веремія. Вони стверджують, що…

— Явна спроба надати цій обурливій історії правдоподібності. Магія! — Сульт зневажливо пирхнув. — Ти з’ясував, як насправді зробили отвір у стіні?

«Мабуть, магією?»

— Боюся, що ні, архілекторе.

— Шкода. Якийсь доказ того, як саме вони провернули цей фокус, міг би нам пригодитися. Але що вдієш, — і Сульт зітхнув, так наче й не очікував нічого більшого, — не буває так, щоб все і зразу. Ти говорив із цими… людьми?

— Так. Баяз, якщо дозволите його так називати, дуже верткий товариш. Без застосування переконливіших засобів, ніж самі лише запитання, мені не вдалось нічого з нього витягнути. Його друг північанин теж міцний горішок.

Гладке чоло Сульта розітнула єдина зморшка.

— Гадаєш, вони якось пов’язані із цим дикуном Бетодом?

— Можливо.

— Можливо? — повторив архілектор роздратовано, немов саме слово могло заподіяти шкоду. — Що іще?

— У нашої веселої компанії поповнення.

— Знаю. Навігатор.

«І нащо я взагалі стараюсь?»

— Так, Ваше Преосвященство, навігатор.

— Бажаю їм удачі. Від цих скупих ворожбитів завжди більше проблем, ніж користі. Тільки й розмов, що про Бога і таке інше. Жадібні дикуни.

— Згоден. І все ж, архілекторе, було би цікаво дізнатись, навіщо вони його найняли.

— І навіщо?

Ґлокта на мить задумався.

— Не знаю.

Сульт пирхнув.

— Що іще?

— Згодом, після епопеї з незнайомкою, наших друзів перевели в апартаменти біля парку. Кілька ночей тому, всього за двадцять кроків від їхніх вікон, сталося надзвичайно страшне вбивство.

— Очільник Ґойл про це згадував. Він сказав, що перейматися не варто і що жодного зв’язку з нашими гостями немає. Я залишив цю справу в його руках. — Він похмуро поглянув на Ґлокту. — Це було хибне рішення?

«От чорт, тут потрібна швидка відповідь».

— Авжеж ні, архітекторе. — Ґлокта схилив голову на знак глибокої поваги. — Якщо очільника усе влаштовує, то мене теж.

— М-м. Отже, я так розумію, що жодних зачіпок у нас немає.

«Не зовсім».

— Є оце.

Ґлокта витягнув з кишені свого плаща стародавній сувій і простягнув його архілектору.

Обличчям Сульта промайнула тінь зацікавлення, коли він узяв сувій і розгорнув його на столі, втупившись у незрозумілі символи.

— Що це?

«Ха! Отже, ти знаєш не все».

— Гадаю, можна сказати, що це фрагмент історії. Оповідь про те, як Баяз здолав майстра Творця.

— Фрагмент історії. — Сульт замислено постукав пальцем по стільниці. — І яка нам з нього користь?

«Ти маєш на увазі, яка тобі з нього користь».

— Згідно цього документу, саме наш друг Баяз опечатав Будинок Творця. — Ґлокта кивнув головою на споруду, що стриміла за вікном. — Опечатав… і забрав із собою ключ.

— Ключ? Ця вежа завжди була опечатана. Завжди. Наскільки мені відомо, там навіть нема замкової шпарини.

— Ви читаєте мої думки, Ваше Преосвященство.

— Гм-м…

Сульт поволі розплився в усмішці.

— В історіях усе залежить від подачі, га? Упевнений, що наш друг Баяз це чудово знає. Він використав наші власні історії проти нас, але тепер ми поміняємося з ним місцями. Ох, яка іронія!

Сульт знову взяв до рук сувій.

— Він автентичний?

— Це важливо?

— Аж ніяк. — Сульт граційно звівся зі стільця і поволі рушив до вікна, постукуючи згорнутим сувоєм по пальцях. Зупинившись, якийсь час дивився назовні. Коли він обернувся, його обличчя сяяло від безмежного самовдоволення. — Якщо не помиляюсь, завтра ввечері буде бенкет на честь нашого нового чемпіона з фехтування, капітана Лютара. — «Крутій триклятий». — Там будуть присутні всі сильні світу цього: королева, обидва принци, більша частина Закритої Ради, декілька впливових дворян. — «Не кажучи про короля. До чого докотилися — його присутність на обіді вже не варта навіть згадки». — Це буде ідеальна аудиторія для нашого невеличкого викриття, згоден?

Ґлокта обережно схилив голову.

— Звісно, архілекторе. Ідеальна.

«Якщо нам усе вдасться. Інакше можемо набратися сорому по самі вуха».

Сульт вже смакував майбутній тріумф.

— Так, це чудова нагода, і зосталося саме стільки часу, щоби про все подбати. Відправ нашому другу, Першому з-поміж магів, посланця. Нехай він повідомить, що їхню компанію сердечно запрошують на завтрашню вечерю. Сподіваюся, ти теж прийдеш?

«Я?»

Ґлокта ще раз вклонився.

— Нізащо такого не пропущу, Ваше Преосвященство.

— Добре. Візьми із собою практиків. Наші друзі можуть вдатися до насильства, коли усвідомлять, що їхня гра скінчилась. Хтозна, на що здатні ці чужинці.

Ледь вловимий рух архілекторової рукавички вказав, що бесіду завершено.

«Стільки сходів, і заради чого?»

Коли Ґлокта зрештою дістався дверей, Сульт пихато роздивлявся сувій.

— Ідеальна аудиторія, — бурмотів він, коли масивні двері з клацанням зачинились.

На Півночі власні карли вождя щовечора вечеряли з ним у залі. Жінки приносили страви у дерев’яних мисках. Ти наколював кусні м’яса на ніж, ним же їх розрізав, а тоді запихав пальцями шматки у рот. Якщо ти знаходив якусь кістку або хрящик, то кидав на солому під ногами, для собак. Столом, якщо такий був, слугували зазвичай декілька абияк обструганих дощок, поцяткованих плямами і зарубками від ножів. На довгих лавах сиділи карли, а один-два стільці могли займати Імениті. Там було темно, особливо довгими зимами, і курно від багаття та люльок з чагою. Там часто співали пісень, зазвичай вигукували несерйозні образи, іноді перекрикувалися серйозними, і завжди багато пили. Єдиним