Ruslan B - Ціна помилки, Ruslan B

– Ах ти шмаркачка! Ти будеш робити як я кажу! Зрозуміла!

– Ні! Ти стара тупа зануда! От і все!

           Віка вибігла з кухні. Їй хотілося втекти кудись. Кудись далеко. Кудись, щоб ніхто і ніколи її більше не бачив. Хто вона тепер? Де її Радик? Де той єдиний Радик, коханий і так потрібний в цей момент? Зараз вона просто маленька заплакана дівчинка, котрій так не вистачає ніжних обіймів, гарячого поцілунку і кількох слів. Щоб заспокоїти. Щоб підтримати. От що їй зараз потрібно. Але його немає. Де він зараз? Що він робить? Дівчина знала, що дзвонити закордон дуже дорого. І що Радик завжди може бути де завгодно і може не відповісти. Вона плакала і бігла подалі від осоружного дому. Колишня «маленька розбишака» або як ще її називали «пацан в міні спідниці» тепер була повністю розбита. Навіть рідна мама її не хоче розуміти.

          Вона просто йшла. Не знала куди, не знала навіщо, не знала для чого. Але йшла. Їй зараз хотілося просто, щоб поруч був він. Щоб обняв, заспокоїв. Але це були лише мрії. А на справді навколо були лише чужі лиця і чужі люди.

Дівчина не пам’ятала як опинилася далеко від дому. Їй здавалося, що все було водночас і чужим і доволі якимось знайомим. Так, ніби вона тут була вже колись. І не дивно – вони з Радиком багато де бували.

         «Все скінчено – думала вона – Я стала нікому не потрібною. Радик, де ж він зараз? Напевно забув. … Може і так… Тепер я нікому не потрібна… Навіщо? Що тепер? …». На дворі полегенько ставало темніти. Силуети видавалися ворожими і скидалися на казкових монстрів. Дівчина йшла але сама не знала куди. Вона просто перебирала ногами не маючи уяви куди йде. В голові була суцільна каша. Запитання. Одні питання. А от відповіді ні на одне з них нема. Їй просто не хотілося жити. Чорт з ними– з усіма мріями, котрі тепер не мали жодного значення. А може все це була лише вигадка її уяви?

        Дівчину знайшли ранком. Вона спала на дереві за містом у дикому, покинутому саду. Ціла ніч пошуків і ось вона – спляча красуня. Віка з просоння не могла ще розуміти що сталося. Навколо стояли якісь люди, щось розмовляли. Вона бачила як йшла мама, як щось говорила, плакала, кричала. Але дівчині все ще було далеко байдуже до всього. Мама взяла її за руку і повела до машини. Вони їхали додому. Віка знала, що дома буде їй вичитуватися мораль. Але це вже не лякало дівчину. Все якось було чужим. Однак мама не поспішала зі своїми «наїздами». Ні, вона просто мовчки дивилася на неї. В її погляді відчувалися і співчуття і докір і питання. Але не злість. І це чи не єдиним, що змусило дівчину «повертатися на землю». Але чому мати не «вичитує моралі»? Це було ніби чимось новим. Навіть неймовірним. Але чому? У чому річ?

– Знаєш Віка … – почала розмову мама – ти не взяла свій телефон…ми дзвонили, шукали тебе, ми дуже напудилися…

        Але дівчина нічого не відповідала. Вона просто дивилися і чекала що буде далі. Після останнього маминого слова настала знову цілковита тиша. І лише мотор перебивав це гробове мовчання.

– Тобі Радик дзвонив… він …казав… ну він дуже сильно напудився… чесно…

         Але дівчина продовжувала мовчати. Вона не знала вірити чи ні. Це було дуже заманливим. Так, вона чекала на цей дзвінок. Але й не вірила, що він міг телефонувати. Це більше скидалося на мамину вигадку. Але навіщо їй це.

– дівчинко моя. Яка ти ще не розумна. Все буде добре…

        Радик не знаходив собі місця. Він мало не збожеволів коли почув, що Віка втекла з дому. Йому пригадалася тоді Вероніка. І це був ніби якийсь приглушений удар. Чому? Знову все повторюється! Радик мало не плакав. Він розумів що може статися. І це його вбивало. «За що?» – питав себе. Він був готовий хоч зараз їхати лише б вона знайшлася. Але й разом з тим вже не вірив, що побачить свою «Малу». Раптом Радика огорнув якийсь невідомий страх. Це було щось між бажанням повернути і думкою про зраду. Радику було уже не так аж мало – тридцять з гаком років. Так що він уже пережив багато в своєму житі. І це давало свої картини. Йому згадувалася Вероніка. Він втратив її назавжди. І більше не хотів нікого втрачати. Але й вірити вже боявся. Стара рана не давала спокою. Він вдало маскувався, змовчував але в середині було зовсім по іншому. Час до часу образи навідували його і старі грішки не давали спокою. Тоді він просто напивався. Це не вирішувало нічого. Але дозволяло бодай на деякий час забутися. А тоді знову все починалося з початку. Радик розумів, що ця остання «пасія», як дехто йому казав мала для нього вийняткове місце в серці. І було справді так.