Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Чорнововк мовчки вийшов геть.

На зустріч він спізнився. Годинник показував пів на сьому, коли Северин дістався площі. Ліхтарники запалювали останні вечірні світочі, а неподалік Софії Київської співав кобзар. Навколо нього зібралася юрба: Северин вирішив, що братів варто шукати саме там. Людей скупчило-ся багато, довелося трохи поштовхатися, але він не помилився — вся трійця стояла біля співака, в якому Чорнововк із подивом упізнав Василя Матусевича.

Той тільки-но скінчив останню пісню, всі зааплодували, а потім понесли гроші. Монети щедро дзеленчали, Василь посміхався, і коли глядачі розійшлися, Северин підійшов до ватаги.

— Ось і він! Наш герой, — загорлав Гнат, який чомусь вирядився у повний лицарський стрій.

Ярема стиснув Северина у обіймах. Ребра захрустіли. Северин почав до цього звикати.

— Допоміг відьмі? — Спитав Пилип.

— Допоміг, — відповів придушений Северин.

— А вона подарувала тобі холодне серце, наче камінь? — Бойко зареготав.

Северин проігнорував дивно сформульоване питання та вирвався з обіймів.

— У тебе сивина у волоссі, — помітив Пилип.

— Так, мій спостережливий брате, це через ваші жарти, — Северин не збирався розповідати, звідки вона насправді взялася.

— Я вирішив залишити собі ту кобилу, — прогудів Ярема.

— Вітаю! Це твоє особисте рішення, яке я мовчки приймаю та жодним чином не намагаюся оцінити. Запам'ятай цю хвилину назавжди, — Чорнововк повернувся до Василя. — А ти якого дідька тут робиш?

— Ти ж сам дозволив, — сказав кобзар, ховаючись за інструментом. Кобза була новою... Чи так здалося Северину.

Василь був переляканим.

— Що дозволив? — не зрозумів Чорнововк.

— Скласти пісню...

— Я спитав, що ти тут робиш? Бо ти говорив, що на Чорне море збирався, то... Постривай-но. Про яку пісню мова?

Гнат зареготав так, що чуб затрусився, Ярема пирснув разом із ним і навіть Пилип засміявся.

— Ох, друже, — сказав Василь, складаючи гроші до капшука. — Я йшов на південь, прямував до теплого моря, як в одній корчмі вкрали у мене лихі люди бандуру. Ти уявляєш? У кобзаря! Вкрасти бандуру! Це як вкрасти душу, вкрасти голос! Жахливий злочин. От і довелося повернутися до Києва, до майстра з гідними інструментами, аби купити новий, бачиш? Просадив усі дукачі, які ви мені подарували.

— І заробив ще один, — Ярема урочисто дав йому золотий. — Твоя остання дума того вартує!

Матусевич водночас зрадів золоту та засумував, що розмова повернулася до теми пісні.

— Василю, — процідив Северин. — Ти мені баки не забивай. Про яку пісню вони торочать із таким запалом?

— Ти забув? — обережно спитав Василь. — Тоді, в корчмі у Старих Садах, ми з тобою випивали...

— Це я пам'ятаю.

— Ти розповів мені про нещасну історію свого

кохання...

— От цього я вже не пригадую.

— Та дозволив створити на її основі пісню...

— Що?! — заревів Северин.

Трійця знову вибухнула реготом. Гнат ледь по землі не качався.

— Герой-коханець, — мовив Ярема, змахуючи сльози з очей. — Не лютуй! Гарна пісня вийшла, тут геть всі плакали. Василь у нас справжній митець!

— «Дума про характерника та відьму» стане відомим твором, — погодився Пилип. — Світла і трагічна історія кохання.

Гнат перестав реготати та здивовано вирячив на нього очі.

— Мені здається, чи це був кпин?

— Схоже на те, — кивнув Ярема.

Пилип незворушно стенув плечима.

— Щоб мені пір'я горлом поросло, Варган пожартував! Чи це можливо? Чи це сон? — Бойко потрусив головою. — Не будіть мене! Тут Варган має почуття гумору, а про Щезника кобзарі думи співають...

— Василю, — мовив Северин глухо. — Я ж був тоді п'яний, як чіп...

— Не треба було? — засмутився кобзар. — Але ж справді гарна дума вийшла...

— Біс з тобою, — махнув рукою Чорнововк. — Вона принаймні без мого імені?

— Без твого, — радісно підтвердив Василь. — Хочеш, заспіваю? Особисто для тебе?

— Потім, — рішуче відмовився характерник. — Ох, краще би тоді в корчмі ти не сюжети вигадував, а мене викрасти не дав.

Василь обурено сплеснув руками.

— Відколи це кобзарі мають захищати сіроманців, а не... Постривай! Та жінка тебе викрала? Вона назвалася твоєю хрещеною матір'ю! Знала твоє прізвище та ім'я!

— Довга історія.

— Ми її тобі за чаркою розповімо, — сказав Гнат. — Не все, звісно, а тільки що можна. Такий епос! Майже Енеїда.

— Я не питиму, — нагадав Пилип.

— Знову здорово, — закотив очі Бойко. — Ми бачили, як ти пив.

— Похорон то виняткові обставини.

— А дума про Северина не виняткові обставини? Ну годі тобі! Навіть Орися п'є!

— Ти бачив Орисю? — спитав Северин.

— Ага, — кивнув задоволено Гнат. — Тільки-но з побачення! Моя цукерочка всі-всі листи прочитала і ми сьогодні гуляли Ботанічним садом... Купив їй у «Золотому Розі» коралі, дванадцять разків! Їй дуже сподобалося. Переживала за моє поранення... Така витончена, така ніжна! І я весь такий ясновельможний, тільки герба не вистачає, навіть вітри жодного разу не пустив. Бачте, як мало лаюся? Це все від тієї зустрічі. Стримувався так, що аж срака спітніла.

Тепер зрозуміло, чому він єдиний мав на собі кунтуша, та ще й ретельно виголився.

— Отже, твої листи спрацювали.

— Спрацювали, — і тут Гнат згадав, про що хотів спитати: — До речі, Катря тебе справді в Буді проводжала?

Чорнововк, який вранці після листа вчителю написав сестрі Іскрі, посміхнувся та завдав удару у відповідь:

— Про це я розповім Василю особисто. Може, він складе думу про характерника і характерницю...

Гнат