Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

її розрахунки правильні, тоді вдасться розв’язати дві проблеми одразу. Корисна, проте проблемна підопічна Феміди матиме гарний нагляд. А Нік Ньєрд відвернеться від думок про самогубство і ревно захищатиме новеньку, спрямовуючи на це всі свої зусилля, як до того він спрямовував їх на щастя й усмішки Брюнгільди. Це мало спрацювати.* * *

Кляті люди. Звідусіль. Надто багато. Надто шумні.

Щойно її проминув високий рудий хлопець, який читав на ходу. Судячи з записів: Закс Нортон, дуже непередбачуваний та емоційний, а поза тим старанний студент. На щастя, він чкурнув повз неї не спиняючись — на краще.

— Привіт, новенька! — промайнули двоє дівчат.

— Привіт, — шепнула вона, намагаючись зрозуміти, хто ці двоє. Невисока й міднокоса — достеменно Нікта Ромі. А ось поруч із нею… Діке не встигла роздивитися лиця, лише помітила русяве волосся і квіткові шпильки. Певно, Астарте чи Ашторет — на щастя, близнючок плутали всі.

Треба було йти швидше. Надто багато. Кляті люди.

— Як тобі в Академії? — студент перепинив їй шлях.

Довготелесий і з блакитним волоссям, він вивищувався над Діке, поки вона розглядала його руки, аби не дивитися в очі. Худорляві руки, гострі фаланги пальців. Не надто красиві.

— Усе чудово, — відповіла завченою фразою і мимоволі випросталася.

— Добре, — однокурсник схилив голову і пішов геть.

То був Нік Ньєрд. Діке запам’ятала його легко, бо такий зріст і волосся, а ще очі мов місяць уповні — ні з ким не сплутати, хоч після приходу сюди її сила стала поводитися непередбачувано й стирати більше, ніж раніше.

* * *

— Як тобі в Академії? — спитав однокурсник.

— Чудово, — Діке звела тоненькі брови.

З нею рідко починали розмову. Образ холодної і неприступної вдавалося відігравати бездоганно.

То був Нік Ньєрд. Його волосся ледь завивалось і тремтіло, наче в ньому заплутався вітер.

— Якщо в тебе виникнуть проблеми, звертайся до мене. Я тут давно, — кинув він абсолютно байдуже.

— Дякую, у мене не виникає жодних проблем. — Вона ковзнула поглядом по його обличчю й помітила почервоніння над бровою. Там сяяла сережка, срібне кілечко.

— Щойно проколов, — відповів однокурсник, уловивши її погляд.

— Он як. В Академії я бачила багатьох хлопців із проколотими вухами, а ось пробита брова — вперше.

— Я хотів виділятися. Щоб мене було легше

запам’ятати ]]> .

— Ясно. А звідки взялася ця традиція — хлопцям носити сережки?

Ньєрд стенув плечима:

— Я читав, що колись СВІТи так носили, тож усім неодмінно проколювали вуха. І врешті це стало місцевою модою.

* * *

— Як тобі в Академії? — блакитне волосся, сережка в брові, височенний зріст. На щастя, Ніка Ньєрда було дуже легко впізнати.

— Багато вчити, проте загалом чудово, — відповіла Діке, насторожено спостерігаючи за однокурсником. Він будив у ній дивні відчуття: мовби давній друг, якого вона забула. Друг, який видавався байдужим і тому не тривожив.

— Я знаю про твою особливість, — відповів хлопець зненацька. — Я Нік Ньєрд, приємно познайомитися.

— Ми вже знайомі.

— Так. Але ж ти цього не пам’ятаєш.

— Пам’ятаю.

— Лише зрідка. Директорка розповіла мені все.

— Чого ти хочеш?

— Нічого. Просто знай: можеш мені довіряти.

Він говорив це рівно й байдуже, мовби й не вбачав у її особливості нічого дивного чи неправильного.

Цього разу першою пішла Діке.

* * *

— Як тобі в Академії?

— Прекрасно. Мене призначили координаторкою новенької.

— Радий чути. До речі, я — Нік Ньєрд.

— Я знаю.

— Звичайно. І все ж… як тобі в Академії?

— Мені

дико самотньо ]]> , — раптом мовила Діке і закрила рот рукою.

З чого б це їй говорити таке — якомусь Ньєрдові? Хто такий цей Ньєрд? Паніка розбіглася всередині, проте на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Розумію, — сказав він.

Нік Ньєрд, котрий, якщо вірити записам у щоденнику, завжди виражав емоції приблизно так само активно, як і письмовий стіл, раптом усміхнувся.

— Я все знаю. Тебе покидають спогади та емоції. А в мене — скрижаніння почуттів. Ми ідеальні в тандемі… Давай домовимося: я приходитиму до тебе вранці — щодня. Приходитиму найпершим і зустрічатиму тебе, коли ти спантеличено збиратимеш себе докупи. Я казатиму, що все гаразд, і можу розповідати тобі щось із необхідного.

— Це доволі погано для тривалості твого сну, — строго зауважила дівчина, дивлячись у сріблисті очі. — Я прокидаюсь завжди на світанку.

Вона досі не могла зрозуміти, чому говорить із ним так відверто.

— Нічого, — Нік зиркнув на годинник. — Лягатиму спати раніше.

— Я можу не пам’ятати тебе іноді, не щодня. Моя «особливість» в Академії трохи дивно працює… — додала Діке обережно.

— Теж нічого, — хлопець стенув плечима. — Я ж знаю тебе давно. Цього вистачить. Навіть якщо ти не згадаєш, твоя підсвідомість пам’ятатиме. Хіба не так?..

— Ти ж не ходиш на перші пари, — це був її останній аргумент.

— Я й не ходитиму. Зустріну тебе — і далі спати. Хоча, може, тепер ходитиму. Треба ж мені колись таки закінчити цю Академію, — з обличчя Ніка вона не могла зчитати, жартує він чи ні.

— То чому ти досі не закінчив її?

— Мені було ліньки.

— Брехня, — відрізала Діке.

Тонка брудна плівка на поверхні води. Вона з’являлась щоразу, коли до чужих слів примішувалась неправда.

— Точно. Ти ж маєш це… відчуття правди і брехні? — Ньєрд зсунув окуляри на кінчик носа.

— Так.

Сріблисті очі не виражали особливого зацікавлення. Мабуть, тому він і не відлякував.