Олександра Бракен - Темні уми

я розповів, що планує зробити з тобою Ліга, — мовив він. — То в чому ти хотіла, щоб я тобі допоміг? Ні, дай вгадаю. Це стосується того, що трапилось із твоїми батьками, адже так?

— З тим, як я стерла себе з їхніх голів, — погодилась я. — Як уникнути подібного.

Лише на мить Кленсі заплющив очі, а коли розплющився, здалося, що його очі потемнішали, майже до чорноти. Я нахилилася ближче, помічаючи дивне поєднання суму, вини і чогось іще, що ніби просочувалося крізь пори на його тілі.

— Як би я хотів допомогти тобі з цим, — сказав він, — але, відверто кажучи, я не здатен на те, що можеш ти. Я гадки не маю, як тобі допомогти.

«Я гадки не маю, як тобі допомогти». Певна річ. Певна річ, що не міг. Мартін теж Помаранчевий, але наші здібності різні. Гадки не маю, чому я вирішила, що Невловимий зможе.

— Якщо ти… розповіси мені про це і поясниш, як, на твою думку, воно діє, я, можливо, щось вигадаю.

Я, звичайно, могла би спробувати про це розповісти, але чомусь не захотіла. Не тоді. Я добре знала себе, аби передбачити, як у мене застрягатимуть слова в горлі й почнуться сльозливі пояснення. Щоразу, коли я розмірковую про те, що трапилось, я завжди опісля виснажуюсь і тремчу, почуваючись такою ж наляканою, безпорадною та зневіреною, як і тоді, коли ці події відбувались насправді.

Він поглянув на мене з-під своїх довгих вій, і в його погляді проступало співчуття. Його великий палець зависнув над моїм зап’ястком там, де вимірюють пульс.

— Ах, це Бенжамін. Я мав би сподіватись його, перепрошую. — Побачивши мій спантеличений погляд, він розтлумачив: — Бенжаміном звали мого наставника до того… до того, коли все полетіло під три чорти. Він помер, коли я ще був малим, але я досі не можу про його смерть говорити. Досі болить. — Один кутик його рота скривився у сумній усмішці. — Може, тобі й не треба нічого розповідати. Ми можемо спробувати щось інше.

— Що, наприклад?

— Тепер ти спробуй мене не пустити, а не навпаки. Закладаюсь, тобі буде легше.

— Чому ти так вважаєш?

— Бо ти не настільки підступна, щоби спорудити добрий захист — і, чесно, це комплімент. — Він чекав, поки я посміхнуся, а потім повів далі: — Але ти обачна. Ти не викладаєш свої карти перед абиким. Інколи тебе неможливо прочитати.

— Я не спеціально, — обірвала його я, проте Кленсі тільки відмахнувся.

— Це не погано, — мовив він. — Насправді це стане тобі у пригоді.

Але захиститись від Мартіна мені це не допомогло.

— Чи ти вмієш відчувати, коли хтось намагається вдертися тобі у голову? — спитав він. — Відчуваєш шум у вухах…

— Так, знаю, що ти маєш на увазі. Як мені діяти, коли з’являється таке відчуття?

— Ти повинна протистояти їм, відкидати їх від того, на що вони, можливо, націлились. З мого досвіду, зазвичай захищають спогади чи мрії, хоча вони мають власний природний захист. Тобі треба лише звести додаткову стіну.

— Щоразу, коли я намагалась зайти у твою голову, я наштовхувалась на білу запону.

Кленсі кивнув.

— Так я захищаюсь. Я відбиваю проникнення цією запоною і не впускаю нічогісінько. Тому я хочу, щоби ти згадала про щось особисте — якийсь секрет чи спогад — про щось, що ти не хотіла б, аби я чи будь-хто інший дізнався, — хочу, щоби ти накинула на нього власну захисну запону, щоб захистити його.

Мабуть, я погано приховувала свої вагання, бо він схопив обидві мої долоні, переплітаючи наші пальці.

— Ну ж бо, — мовив він. — Що ж може статися у найгіршому разі? Я побачу те, за що тобі соромно? Гадаю, ми зараз із тобою вже достатньо добрі друзі, аби ти повірила, що я не розповім жодній живій душі про твої падіння чи блювання при людях.

— А як щодо бігання голою чи поїдання піску з дитячого майданчика?

Він, посміхаючись, удав, що розмірковує.

— Гадаю, що якось стримаюся, щоби за вечерею не поділитися цим перед усім табором.

— Оце справедливість, одразу видно лідера! — пожартувала я, а за мить додала: — Ти справді вважаєш мене другом, чи ти так говориш, щоби побачити, як мені вибили чотири передні зуби, коли я спробувала грати у футбол?

Кленсі, похитавши головою, засміявся. Мабуть, його найулюбленішими історіями були ті, у яких ішлося, як я прикидалася хлопчиком, чи про гулянки у фастфуді, на які брав з собою мене тато, коли мама їздила в інше місто на конференцію вчителів. Усе це настільки суперечило його власному досвідові, що я, мабуть, здавалась йому інопланетянкою.

— Звісно, я вважаю тебе моїм другом — справді, — почав він тихим голосом, а коли знову поглянув на мене своїми темними очима, то вони так шалено палали, що мені здалося, що моя голова наповнилася повітрям й ось-ось полетить. — Я вважаю тебе чимось більшим, ніж просто другом.

— Що ти маєш на увазі?