Андрій Любомирович Войницький - Новини

Саме побачивши її, я відчув перший поштовх тривоги.

Ми припаркувалися на абсолютно порожній стоянці, де, крім нашої «Тойоти», видніла лише одна-єдина — але яка! — автівка: чорний «Порше Панамера». Я вийшов з машини і деякий час дивився на це хиже створіння. Саша перехопив мій погляд.

— Що, очко грає? — насмішкувато поцікавився він.

— Та хєр там,— огризнувся я.

— Ну, тоді ходімо!

Ми перетнули стоянку і піднялися на ґанок. Саша потягнув на себе важкі двері з дубових плах, і я увійшов слідом.

Усередині «Пиво&Вобла» мала вигляд звичайної придорожньої забігайлівки — з музичним автоматом, барною стійкою, яка скидалася на блокпост, і кислим присмаком полоненого повітря. Однак столи й стільці тут були добротними, суцільної деревини, зробленими на совість — не якийсь там пластиковий мотлох. З музичного автомата лунала спокійна, тужлива, невиразно знайома мелодія. Освітлення було тьмяне, але здавалося, що саме так і задумано. Просторий зал з першого погляду здався мені абсолютно пустим. Я заглянув за стійку — там теж нікого не було, лише підморгували вишиковані на полицях пляшки горілок, вин і коньяків з вульгарно строкатими етикетками.

— Наливайте самі! — донісся звідкись неприємно знайомий голос, який не можна було сплутати з жодним іншим.— Є «Дубовий»! — додав він з такою інтонацією, наче якщо у наявності той «Дубовий», то нічого іншого в житті тобі вже й не знадобиться.

Утім, голос звучав нейтрально, навіть доброзичливо.

Навіщо він привіз мене сюди, до нього? — нарешті схаменувся я. Проте метушитися було пізно. Справжня стюардеса посміхається до кінця. Саша зайшов за стійку, взяв з таці нещодавно вимитий літровий пивний кухоль, поставив, ворухнув кран,— і, здіймаючи піну, звідти ринув густий карамельний струмінь.

— Тут найкраще пиво в Україні,— знову гукнув звідкілясь Кіндсфатер, який немовби взяв на себе обов’язок коментувати все, що відбувається.

— Що є, то є,— підтвердив Саша, підсуваючи повний кухоль до мене і наливаючи собі.

Він почекав, поки пиво підніметься по вінця, і, не відходячи від стійки, зробив міцний ковток, крекнув, підхопив з картонного ящичка сушену воблу і пішов на голос. Я рушив за ним. Зробив на ходу ковток і відчув, що пиво й справді гарне, з насиченим смаком, просто вище усіляких похвал.

Кіндсфатер обрав місце у притаманній йому манері — у самому віддаленому й темному кутку просторої зали. Звідти відкривався повний огляд, хоча оглядати, крім нас, зараз було абсолютно нічого. На столі перед ним стояли чотири літрові кухлі — три порожні та один майже повний. І обов’язкові рибні тельбухи та луска по всій поверхні столу. Цього добра було так багато, що здавалося, ніби якийсь лютий собака розшматував тут невеличку риболовецьку шхуну, що поверталася після вдалого лову.

На спинці стільця висіла добротна шкірянка, а на стільці тронував сам Кіндсфатер в одній футболці. Останнього разу, коли я його бачив, він був ретельно виголений, а зараз, навпаки, заріс неохайною рудою щетиною. На голові у нього красувалася синя кепка-блайзер з написом «USA» — з тих, що вийшли з моди ще в дев’яності.

Ми присіли на вільні стільці навпроти. Деякий час Кіндсфатер просто дивився на нас своїми моторошними чорними очима, дивився і нічого не казав, і в тих очах, як на мене, в той момент не було нічого людського. Не відразу, але я все ж зрозумів, що справа не в тих трьох кухлях — зараз він перебуває в тій позамежній і не кожному знайомій стадії алкогольного і наркотичного сп’яніння, коли людина рухається швидко, розмовляє чітко, діє блискавично, але при цьому не усвідомлює, що робить. Саме в такому стані російський майор Євсюков розстрілював людей у супермаркеті з табельного «макара».

— Ну, як тобі «Дубовий»? — спитав Кіндсфатер, різко сіпнувши головою в мій бік, наче відбивши важким підборіддям тенісний м’ячик.— Та ти пий, пий...

Після цього «пий, пий» в мене зникло всяке бажання пити.

— Супер! — похвалив пиво Саша.

Почувши це, Кіндсфатер миттєво перевів погляд на Сашу і деякий час кивав головою, облизуючи губи,— ніби Саша щось розповідав, а він погоджувався, хоча Саша, окрім того «супер», не вимовив ані слова. Саша ж примудрявся дивитися одночасно і на Кіндсфатера, і крізь нього, і наче й зовсім не на нього.

— Отакий «Дубовий» був у Самборі,— раптом поділився Кіндсфатер, заглядаючи мені в очі.— Я ще малий був, а батько наливали мені трохи... Ви, східняки, боїтеся давати дітям алкоголь, а в нас прийнято. І нічого, не спиваються!

Мабуть, він уловив у моєму погляді сумнів, тому що миттєво озлився.

— Тоді ж люди були! — погрозливо підвищив він голос.— І пиво варили справжнє! Всі одне одного знали: один раз напоїш людей лайном, і всі від тебе відвернуться! А зараз і люди гівно, і пиво гівно, і все скрізь спаскудилось! Єдине пиво в Україні лишилося добре — те, що ви зараз п’єте. Моя пивоварня робить, під Вовчанськом... Ось, диви!..

Він раптом дістав з-під стола бейсбольну битку. Ми мовчали. Він двічі постукав биткою по власній долоні. Ситуація подобалася мені все менше.

— Оце річ! —