Іван Іванович Білик - Меч Арея

— ніхто йому про се не казав, але він був певен, що старий косак се зробить рано чи пізно.

Коли зріділи лави фрягів, зодягнених у цупкі калантирі з мідною лускою, й почали вже просвічуватися наскрізь, Шумило раптом зострожив свого невтомного коника, пробився крізь передню лаву й ударив у скопище, яке стерегло фрязького князя. Там була добра сотня комонників, і передні фряги, що рубалися з русинами, пропустили косака, бо що міг зробити якийсь білобровий дід із княжою сотнею.

А Шумило, з розгону збивши кількох вершників, удерся в саму середину варти й махав мечем своїм так шалено, що там знявся переполох. Замелькали в повітрі мечі й сулиці, заметалися люди й коні, розгублені таким зухвалим нападом оскаженілого гуна, тоді несподівано все вляглось, і над головами вершників з'явився Шумило. Він був ще живий, хоч його підняли вгору на довгих коп'ях десятків зо два ворожих можів. Гамір навколо враз ущух, русини й фряги передніх лав розчепилися, й стало чути голос готамана Шумила. Старий стяг з голови шапку й вимахував нею, фряги ж ніяк не змагали протнути його виверненої догори хутром баранячої гуні. Гатило почув дідові слова:

— Го-гой!.. Русичі-і-і!.. Я-м посік їхнього кня-а-азя-а!..

Й тут-таки зів'янув і пустив додолу руку з косацькою шапкою.

Тоді повітря здригнулося від могутнього зову «Сла-а-а-ва-а!», — й русичі суцільною лавою посунули вперед, ворог не витримав останнього натиску й повернув yсn'ять, а кияни, й білогородці, й іскоростичі, й переяславці гналися й гналися за втікачами, й сікли голови в шоломах з відвалом і без одвалу, й кидали зашморги на шиї зайдам, і була січа жахна, й був полон, і помста, й пожива.

Наступного дня до Гатилового стану прийшли бити чолом ті князі чудські, й сумські, й ємські, й муромські, які завчас утекли з фрязько-готського ополчення, й Великий князь київський справедливо розсудив їх, узявши талів по кілька сот од кожного й наказавши племенам бути надалі обачнішими в доборі друзів і недругів...

Богдан стояв на високій горі коло Вишгорода й удивлявся з-під долоні туди, де височіли нові вежі над його стольним городом. Дорогою через луки гнав комонник, низько припавши до холки коня. В тій самотній рухомій цяточці було щось тривожне, й Великий князь одчув, як його серце холоне в передчутті лихої звістки...

В літо 454-е

Місяця червця

То була справжня несподіванка для Гатила, й він картав себе останніми словами, що не зважив на застороги бернського князя. Тодорік ще й раніше казав, ніби таль Валтарій Аквітанський має на оці недобре, та Гатило не звертав уваги на се. Позавчора ж знову прийшов до полотки:

— Великий княже... Гот Валтарій утік.

— Куди?!

— Ніхто не відає.

Богдан Гатило подумав і наказав послати здогінців. Але досвідчені можі перешукали всі лісові стежки й дороги від півдня до заходу, бо коли Валтарій і справді втік, то мав податися таки на захід, у краї готські, — й не знайшли не тільки Валтарія, а й слідів його. Богдан сподівався, що готський таль просто відстав або змішався з руськими ратниками, та й се виявилося марницею: в жодного сотника й десятника Валтарія не було.

Тоді князь, переправившись через Здвиж, послав гінця в Київ — і попередити городян про своє повернення, й заразом спитати, чи не прибився молодий гот, бува, до городу. Та гінець у дорозі затримавсь, — кінь звихнув ногу, — й випередив рать усього на годину чи дві й тепер стояв перед князем і червонів.

— Коли?! — майже гаркнув розлютований князь.

— Хіба звечора... Взяв двох коней і...

Майже добу тому! Ще коли Богдан був по той бік Здвижу!

Гатило стьобнув коня й пустився через вишгородські луки до городу Києвого. Та тут дізнавсь про таке, від чого забракло повітря.

Старий конюший розповідав:

— Приходить учора й рече: «Велить князь дати золочене оружжя й молодого жеребця, того, що має зірку на лобі та білий хвіст». Я його питаю: «Нащо князеві тоті іграшки?» Він же рече: «Князь київський вертається з походу побідного й хоче зодягтися в золоте». Я-м мусив дати все теє: й шолом, і калаптир, і щит, і меч, і лук... А надвечір дивлюся — вже нема готського таля. Немає й чашниці грекині Іладіки...

Богдан Гатило враз ізсутулився й потяг ноги до хорому, забувши й Войслава, й полки, що таборились на Тічку, на Торговищі й у Діброві, забувши про славління, яке збиралися співати йому діви київські, чекаючи тільки помаху Войславової руки. Сталось те, чого він найдужче боявся. Таль Валтарій ускочив, але завдав йому ще й другого, дошкульнішого вдару... Паскудниця! Хто б міг подумати, що в отих її променистих очах стільки зрадливості й підступу, хто б міг подумати!..

Він увійшов до своєї спочивальні, побачив на стіні порожні кілочки, де раніш висіли золочені облади й просто в чоботях розтягся ниць на ложу. Скільки капості розвелось у світі, скільки омани... Й кожне намагається вдарити тебе в найболючіше, щоб більше не встав і не звівся. Він так квапивсь із походу домів, а виявилося, серце не піддурило. Кумири попереджали його про зраду, він же не йняв їм віри й тепер мусить розплачуватись.

Богдан зібгав чисту незайману подушку, тоді раптом жбурнув нею в слюдяне вікно — аж друзки посипалися.

— Войславе!

Він вибіг у сіни й на сходинах зустрів старого конюшого.

— Войславе! Крикни серед можів: хто здожене тих ускоків і принесе мені їхні голови — того позолочу!

Старий конюший гайнув до княжих воріт, а тоді вулицею за город. І перед самим смерканням Залозним шляхом і всіма путівцями, що тяглися рівнобіжне з ним, виїхало сорок можів комонних, і кожен вів по собі запасного коня: людина здатна витримати три доби в дорозі, не стуливши ока й не злазячи з сідла, кінь же під вершником упаде за півдня.

Вгадав між Лосько, який вирушив лісовою стежкою понад битим Залозним шляхом. Він здогнав ускоків на четвертий день за городцем Ізяславом, що належав деревлянському жупанові Ярошу. Готський таль Валтарій Аквітанський, тримаючи за повід сірого яблукатого жеребця з білим хвостом та білою гривою, пив воду з Горині. Він навіть не встиг сісти верхи, коли налетів княжий дружинник Лосько, пустивши повід запасному коневі. Гот витяг меч із золотого піхва й заходився люто вимахувати ним. Але Лосько швидко повалив його вдало метнутою сулицею. Білявий довгочубий Валтарій упустив меча й упав.