Ден Браун - Інферно

— Якимось чином Сієнна Брукс змогла добратися до приватного літака, що стояв в ангарі на острові Нічеллі. Місцева влада й досі розслідує цей інцидент. — Він знову підніс слухавку до рота. — Так, що ви накопали? — Слухаючи останні новини, колега Сінскі похнюплювався все більше, його плечі опускалися, аж поки він не гепнувся в крісло. — Зрозуміло. Дякую. — І він поклав слухавку.

Усі присутні очікувально повитріщалися на нього.

— Літак із Сієнною вилетів до Туреччини, — сказав чоловік, стомлено потираючи очі.

— Тоді зв’яжіться з Європейським командуванням транспортної авіації! — вигукнув хтось. — Нехай змусять їх приземлити той літак!

Це неможливо, — відказав чоловік. — Бо дванадцять хвилин тому він приземлився на приватному летовищі Хезарфен лише за п’ятнадцять миль звідси. Сієнна Брукс зникла.

Розділ 87

Дощ періщив по старовинному куполу Святої Софії. Майже тисячу років вона була найбільшою церквою у світі, і навіть тепер важко було уявити що-небудь більше за неї. Побачивши її знову, Ленґдон пригадав, що імператор Юстиніан після завершення будівництва храму ступив крок назад і гордо заявив: «Соломоне, я перевершив тебе!»

Сінскі і Брюдер із дедалі більшою рішучістю крокували до монументальної споруди, яка, здавалося, лише розросталася, поки вони до неї наближалися.

Уздовж пішохідних стежин лежали гарматні ядра, використовувані військами Мехмеда Завойовника. Тепер ці ядра стали прикрасою, яка, однак, нагадувала, що історія будівлі сповнена жорстокості й насильства, бо її неодноразово завойовували й перепрофільовували для обслуговування духовних потреб тих чи інших переможців.

Коли всі троє наблизилися до південного фасаду, Ленґдон поглянув праворуч від себе на три куполоподібні, схожі на силосні башти, прибудови, що стирчали зі споруди. То були мавзолеї султанів, один із яких, Мурад Третій, за свідченнями сучасників, став батьком понад сотні дітей.

Дзвінок мобільного телефону прорізав нічне повітря, Брюдер видобув його з кишені, поглянув на номер додзвонювача й стисло спитав:

— Щось є? — Слухаючи звіт, він похитав головою, немов насилу вірячи в почуте. — Як таке могло статися? — Брюдер мовчки вислухав відповідь і зітхнув. — Гаразд, тримайте мене в курсі. Ми невдовзі увійдемо всередину.

— Що там таке? — настійливо спитала Сінскі.

— Дивіться навсібіч і не втрачайте пильності, — відповів Брюдер, озираючись довкола. — Схоже, ми тут не самі. — Він поглянув на Сінскі. — Сієнна Брукс добралася до Стамбула.

Ленґдон витріщився на нього, приголомшений і тим, що Сієнна спромоглася дістатися до Туреччини, і тим, що вона, вдало вислизнувши з Венеції, пішла на ризик бути спійманою або навіть убитою лише заради того, аби здійснити план Цобріста.

Сінскі стривожилася не менше; вона зробила глибокий вдих, наче збираючись спитати у Брюдера ще щось, але, вочевидь, передумала й натомість повернулася до Ленґдона.

— Куди тепер?

Професор показав ліворуч, на південно-західний ріг будівлі.

— Фонтан для омивання в тому боці, — відповів він.

Пунктом, де була призначена їхня зустріч із працівником музею, був ґратчастий фонтан, який слугував колись для ритуального омивання перед мусульманськими молитвами.

— Професоре Ленґдон! — гукнув чоловічий голос, коли вони наблизилися.

Із-під восьмикутного купола, що вкривав фонтан, виступив усміхнений турок. Він збуджено вимахував руками.

— Професоре, сюди, сюди!

Ленґдон та його напарники поспішили до нього.

— Привіт, мене звуть Місрат, — сказав турок англійською із сильним акцентом, і голос його повнився ентузіазмом.

Це був худорлявий чоловічок із лисіючою головою, в окулярах, які надавали йому вченого вигляду, та в сірому костюмі. — Для мене велика честь зустріти вас!

— Для нас також, — відповів Ленґдон, тиснучи Місрату руку. — Дякуємо за виявлену гостинність, незважаючи на те що ми вас пізно поставили до відома.

— Так, так!

Мене звуть Елізабет Сінскі, — сказала доктор Сінскі. Вона потиснула руку Місрату й кивнула на Брюдера. — А це Крістоф Брюдер. Ми з ним прибули сюди для того, щоб допомагати професору Ленґдону. Вибачте за те, що наш літак вимушено затримався. Ми дуже вдячні, що ви погодилися прийняти нас.

— Та нема за що! — кипів ентузіазмом Місрат, аж захлинаючись від захвату. — Для професора Ленґдона я готовий влаштувати приватну екскурсію о будь-якій годині. Його брошура «Християнські символи в мусульманському світі» є бестселером у сувенірній крамниці нашого музею.

«Та невже? — подумав Ленґдон. — Тепер я хоч дізнався про те єдине місце на землі, де цю книгу купують».

— Прошу, ходімо, — сказав Місрат, кивнувши їм іти слідком.

Група поспіхом рушила через невеликий майданчик просто неба, повз офіційний вхід для туристів і попрямувала туди, де колись був парадний вхід у будівлю: до трьох арок у глибоких нішах із масивними бронзовими дверима.

Біля дверей на них чекали двоє озброєних охоронців. Побачивши Місрата, охоронці відімкнули двері й розчинили їх настіж.

— Sağ olun, — Місрат вимовив одну зі жменьки турецьких фраз, які знав Ленґдон. Це була надзвичайно ввічлива форма «дякую».

Група пройшла всередину, і охоронці зачинили за ними масивні двері. Двері важко гупнули, і глухий звук відлунив від кам’яних стін.

Тепер Ленґдон та його супутники стояли в притворі Святої Софії — вузькому вестибюлі, характерному для християнських церков, який слугував архітектурним буфером між божественним і мирським.

«Духовний рів із водою» — так називав притвори Ленґдон.

Група пройшла до ще кількох дверей, і Місрат відчинив одні з них, потягнувши їх на себе. За ними Ленґдон побачив не храм, як сподівався, а другий притвор, трохи більший за перший.

«Внутрішній притвор», — здогадався Ленґдон, забувши, що Айя-Софія мала два рівні захисту від зовнішнього світу.

Немов готуючи відвідувача до того, що лежить попереду, внутрішній притвор мав значно більше прикрас, аніж зовнішній; його стіни зі шліфованого каменю виблискували у світлі елегантних люстр. У дальньому кінці цього приміщення, яке налаштовувало на душевний мир та спокій, було четверо дверей із пишними мозаїчними прикрасами над ними, і Ленґдон мимоволі ними замилувався.

Місрат підійшов до найбільших дверей — колосального, вкритого бронзою порталу.

— Це імперська брама, — прошепотів він голосом, який аж тремтів від збудження. — У візантійські часи нею користувався лише імператор. Зазвичай туристи через неї не ходять, але сьогоднішня ніч особлива.

Місрат простяг руку до дверей, але раптом завмер.

— Перш, ніж ми увійдемо, — прошепотів він, — чи не могли б ви сказати мені, що найбільше цікавить вас усередині?

Ленґдон, Сінскі та Брюдер враз перезирнулися.

— Так, — сказав Ленґдон. — Тут усього дивитися — не передивитися, але, якщо