Анрі Шарр'єр - Метелик

табору, слідом за ними свистіли рушничні кулі. Отен через свою ногу, що не згинається в коліні, біг повільніше, і його скосила куля, перше ніж він дістався до моря. А Арно забрів у воду між місцем для купання каторжан та басейном для наглядачів. Там завжди збираються акули. Довкола Арно падали у воду кулі. На допомогу комендантові та наглядачеві за збирачами листя прийшов іще один наглядач. Він був причаївся за великим каменем.

— Здавайся, — закричали наглядача, — і тобі буде дароване життя.

— Ніколи цього не станеться, — відповів Арно, — я воліло, щоб мене зжерли акули, ніж бачити ваші бридкі морди!

І він поплив у море просто до акул. Мабуть, його зачепила куля, бо на якусь мить він зупинився. Та, незважаючи на це, наглядачі й далі стріляли. Арно звівся на ноги, вода сягала йому по груди, і тоді на нього накинулися акули. Я бачив цілком виразно, як він ударив кулаком акулу, яка виринула до половини з води й стрибнула на нього. Потім акули буквально пошматували його, напавши на нього з усіх боків. За якихось п’ять хвилин він зник. Наглядачі стріляли разів сто по стовпищу акул довкола Арно. Та лише одна куля влучила в акулу, яка потім підпливла догоричерева до берега. Наглядачі збігалися з усіх боків, і Марсо вирішив урятувати собі життя, викинувши револьвер у криницю, але тюремники вже встигли підвестися й, лупцюючи його костурами, стусаючи кулаками та конаючи ногами, пригнали Марсо до наглядачів, сказавши їм, що він теж причетний до змови. Хоч Марсо підняв угору руки, спливаючи кров’ю, наглядачі заходилися стріляти в нього з револьверів та карабінів, а один з них схопив карабін за цівку й став гамселити його по голові прикладом, наче довбнею. Що ж до Отена, то наглядачі по кілька разів розрядили в нього свої револьвери. Кожен наглядач випустив у нього до трьох десятків куль, і хоч він уже був мертвий, вони не переставали стріляти й усі разом увігнали в нього майже півтори сотні куль. Філіссарі повбивав і тих каторжан, про яких тюремники сказали, нібито вони теж збиралися йти за Арно, а потім здалися. То була абсолютна брехня, бо ніхто з них і кроку не ступив за змовниками.

Вже два дні ми сидимо замкнені. На роботу ніхто не йде. На дверях щодві години міняються вартові. Між корпусами теж ходять вартові. Нам заборонено навіть підступати до вікон. Лише з глибини коридора, що його утворюють два ряди гамаків, можна дивитися крізь загратовані двері на подвір’я. З Руайялю охороні надійшло підкріплення. Надворі не видно жодного засланця. Жодного араба-тюремника. Всіх позамикали. Час від часу ми бачимо, як ведуть до дисциплінарної в’язішці голого засланця. Крізь вікна до корпусу часто зазирають наглядачі. На дверях праворуч і ліворуч стоять вартові. Вони стоять на чатах лише по дві години, ні на мить не сідаючи й не беручи зброю на ремінь: карабін постійно лежить на лівій руці, наготовлений будь— якої миті стріляти.

Ми поділилися на гурти по п’ять чоловік і ріжемося в покер. Маркетті, який грає сонату Бетховена, примушують покласти скрипку.

— Годі тобі цигикати! Ми, наглядачі, в жалобі.

Напруження панує не тільки в нашому корпусі, а й у цілому таборі. Нам не дають ні кави, ні супу. Буханець хліба вранці, тушковане м’ясо ополудні, тушковане м’ясо ввечері — одна бляшанка на чотирьох чоловік. А що в нашому корпусі наглядачі нічого не потрощили, то ми маємо свою каву, масло, олію, борошно. В інших корпусах цього нема. Коли з клозета, де в нас варилася кава, пішов дим, наглядач наказав загасити вогонь. Каву варив на продаж старий Ні— стон, давній каторжанин із Марселя; Він зухвало відповів наглядачеві:

— Якщо тобі заважає вогонь, то зайди й сам погаси його?

Тоді наглядач кілька разів стрельнув у вікно. Кава вилилась, і вогонь швидко погас.

Одна куля влучила Ністонові в ногу. Ми страшенно перелякалися, подумавши, що нас уже розстрілюють, і попадали на долівку.

Сьогодні начальником варти біля входу до табору знову Філіссарі. Почувши постріли, він прибігає з чотирма наглядачами до нашого корпусу. Наглядач, який стріляв, намагається пояснити, що сталося. Філіссарі лає його по-корсіканському, але наглядач родом з Оверні, він не розуміє начальника й не знає, що відповісти.

Ми знову лягаємо на гамаки. У Ністона кривавиться нога.

— Не кажіть їм, що мене поранено, а то вони виведуть мене надвір і доб’ють.

Філіссарі підходить до грат. Маркетті розмовляє з ним по-корсіканському.

— Варіть свою каву, більше такого не станеться, — каже Філлісарі й іде. Ністонові пощастило, що куля не застрягла в нозі: вона влучила в литку й вилетіла майже під коліном. Ми наклали йому джгут, кров перестала текти, і ми перев’язали рани.

— Метелику, вийдіть.

Восьма година вечора, отже, надворі темно.

Я не знаю наглядача, який кличе мене: це, мабуть, бретонець.

— Навіщо я виходитиму о цій порі? Мені нема чого робити надворі так пізно.

— Вас хоче бачити комендант.

— Скажіть йому, хай прийде сюди. Я нікуди не піду.

— Ви відмовляєтесь?

— Так, відмовляюсь.

Навколо мене збираються друзі. Маркетті підходить до зачинених дверей, за якими стоїть наглядач, і каже:

— Ми не випустимо Метелика, якщо сюди не прийде комендант.

— Але ж це комендант послав мене по нього!

— Скажіть, нехай сам прийде.

За годину в дверях з’являються двоє молодих наглядачів. З ними араб, що працює в коменданта. Той самий, який врятував його і став на перешкоді бунтові.

— Метелику, це я, Мохамед. Комендант хоче бачити тебе, він не може прийти сюди.

— Метелику, він з карабіном!

Я виходжу з кола друзів і підступаю до дверей. Справді, в Мохамеда під пахвою карабін. На каторзі багато чого побачиш. Навіть озброєного з наказу начальства каторжанина!

— Ходімо, — каже араб. — Комендант доручив мені захистити тебе, якщо буде треба.

— Я не вірю!

— Та ходімо з нами!

Я переступаю поріг. Мохамед іде поряд зі мною, а обидва наглядачі — ззаду. Я простую до будинку коменданта. Коли минаю пост на табірних воротах, Філіссарі каже мені:

— Метелику, сподіваюсь, ти не маєш на мене зла?

— Ні я, ні хлопці з нашого корпусу. А втім, не знаю.

Спускаємося до будинку коменданта. І будинок, і всю пристань освітлює м’яке світло карбідних ламп. Дорогою Мохамед дає мені пачку сигарет «Голуаз». Увійшовши до яскраво освітленої двома карбідними лампами вітальні, я бачу руайяльського та сен-жозефського комендантів з їхніми заступниками, а також коменданта дисциплінарної в’язниці.

Надворі я помітив чотирьох арабів, яких стерегли наглядачі. Двох арабів я впізнав — вони були