Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04

— Чи не наші це плани часом? — глузливо мовив Ернест. — Бомба чи щось подібне?

При слові «бомба» в залі знову зчинився галас. Ернест не міг примусити слухати себе, проте він по сходив з трибуни й чекав, поки галас стихне. І тут воно сталося. Із свого місця на галереї я бачила тільки виблиск вибуху. Розітнувся страшенний гуркіт, і я побачила, як Ернест захитався й упав серед хмари диму, а до трибуни по всіх бокових проходах кинулися солдати. Наші товариші посхоплювалися на ноги, не тямлячи себе з гніву, готові на все. Але Ернест підвівся на хвилину і махнув рукою, вимагаючи тиші.

— Це провокація! — пролунав його голос, застерігаючи товаришів. — Спокійно, інакше ви самі себе згубите.

Знесилений, він повільно осів додолу, і солдати оточили його. А інші погнали публіку з галереї, і я нічого більше не бачила.

Мене не пустили до Ернеста, хоч він був мій чоловік. Коли ж я сказала, хто я, мене одразу заарештували. Одночасно було схоплено всіх наших депутатів-соціалістів у Вашінгтоні, навіть тих, хто не був присутній на засіданні конгресу. Разом з іншими заарештували Сімпсона, що лежав удома в гарячці.

Суд був короткий. Вирок було винесено заздалегідь. Хоч як це дивно, але Ернеста не засудили до смертно і кари. Це, звичайно, було помилкою Олігархії, яка потім їй дорого коштувала. Проте в той час Олігархія була занадто певна своєї могутності. Вона впивалася своїм успіхом і гадки не мала, що ця маленька купка героїв має досить сили, аби захитати її владу до самих підвалин. Завтра, коли вибухне Велика революція і цілий світ задуднить від ходи повсталих мільйонів, Олігархія зрозуміє, яку величезну силу становила ця маленька купка героїв, але тоді буде запізно{88}.

Сама революціонерка, я знала всі надії, всі страхи, всі потаємні плани нашої організації. Тому я краще, ніж хто інший, можу дати свідчення в справі про звинувачення за вибух бомби у конгресі. Знаючи все, я абсолютно певно, без вагань і застережень можу сказати, що соціалісти в конгресі і поза ним зовсім не причетні до цієї справи. Ми не знали, хто кинув бомбу, але напевно знали, що це зробили не ми.

З другого боку, є багато даних, які свідчать про те, що вся вина лежить на Залізній П’яті. Правда, довести це неможливо, ми можемо тільки здогадуватись. Але деякі факти нам відомі. Таємні агенти уряду сповістили голову конгресу, що соціалістичні депутати мають намір перейти до терористичної тактики і що вони нібито вже призначили день, коли здійснити свої терористичні плани. Це був саме той день, коли стався вибух. Тим-то до Капітолію навели повно солдатів. Отже, раз ми нічого не знали про бомбу, а влада готувалась заздалегідь до цього вибуху, й він справді стався, то ясно, що Залізна П’ята знала про майбутній замах. Навіть більше, ми заявляємо, що Залізна П’ята вчинила цей злочин за розробленим заздалегідь планом, щоб звинуватити нас і влаштувати судову розправу.

Від голови попередження про замах стало відоме всім іншим запроданцям Залізної П’яти, що сиділи в конгресі. Тому вже під час Ернестової промови вони чекали замаху і так нервово реагували на випадкові слова Ернеста про бомбу. Треба визнати, що вони справді вірили, ніби соціалісти готують вибух бомби в конгресі. На суді декілька свідків цілком щиро запевняли, що бачили, як Ернест збирався кинути бомбу, але вона вибухнула передчасно. Звісно, нічого такого вони не бачили, хоч з переляку могли дати переконати себе в чому завгодно.

На суді Ернест говорив:

— Коли б я мав намір кинути бомбу, то невже я вибрав би таку нікчемну цяцьку, як та, що її кинуто? Вона ж тільки диму напустила, але нікого не зачепила, крім мене самого. Вона навіть мене не вбила, хоч вибухнула в мене під ногами. Можете мені повірити, що коли б я взявся кидати бомби, то самим димом по обійшлося б.

На суді свідки обвинувачення твердили, що соціалісти просто не зуміли розрахувати силу бомби, а передчасний вибух стався, мовляв, через те, що Ернестові нерви не витримали і він упустив її. На додачу кілька депутатів посвідчили, що вони бачили, як Ернест, заморочившись, упустив бомбу.

З-поміж нас ніхто не знав і не бачив, як і хто кинув ту бомбу. Пізніше Ернест розповідав мені, що за мить перед вибухом він почув і побачив, як щось упало на підлогу біля його ніг. Він говорив про це й на суді, але на його слова суд, звичайно, не зважив. Усю цю справу оборудувала Залізна П'ята, щоб учинити погром депутатам-соціалістам, і було б наївно сподіватися справедливості.

Кажуть, правда завжди відкривається. Я не вірю в це. Дев’ятнадцять років минуло відтоді, а нам і досі не пощастило знайти того, хто справді кинув бомбу, хоч ми докладали всіх сил, щоб розкрити що таємницю. Безперечно, то був якийсь агент Залізної П’яти. Але нам так і не вдалося натрапити на його слід. І тепер, коли минуло вже стільки часу, цю справу, мабуть, треба вважати за одну з нерозгаданих таємниць історії{89}.

Розділ XVIII

В ГОРАХ СОНОМИ

Я дуже мало можу розказати про себе в цей період. Шість місяців мене тримали в тюрмі, без обвинувачення. Я була «підозріла» — з цим страшним словом невдовзі довелося познайомитись усім революціонерам. Але наша новонароджена таємна служба вже розпочинала свою роботу. Наприкінці другого місяця мого ув’язнення мені стало відомо, що один з наших тюремників — революціонер і має зв’язок з організацією, а через кілька тижнів виявилося, що Джозеф Паркгерст, щойно призначений тюремним лікарем, — член однієї з бойових груп.

Таким чином наша організація непомітно обплутувала своєю павутиною всі органи Олігархії, і тому я була зазнайомлена з усім, що діялося в зовнішньому світі. Ще й більше, кожен ув’язнений депутат мав зв’язок з нашими відважними товаришами, які ховалися під личиною прислужнів Залізної П’яти. Хоч Ернест сидів у тюрмі за три тисячі миль від мене, на тихоокеанському узбережжі, я весь час могла вільно з ним листуватись.

Соціалістичні лідери, що сиділи по тюрмах, так само, як і ті, що залишалися на волі, могли брати активну участь в обговоренні всіх важливих питань і, отже, керувати спільною боротьбою. Вже через кілька місяців відкрилася змога декому з них улаштувати втечу, та коли ми побачили, що ув’язнення не перешкоджає нашій діяльності, вирішено було не квапитись. Крім п’ятдесяти двох депутатів, в ув’язненні перебувало