Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 15.3

Мені здавалося, ніби я у невагомості. Чи пливу десь у підземній печері.

Я не належала сама собі.

Дивно, але я не відчувала страху чи гніву. Я взагалі нічого не відчувала. Ніби просто не була здатна на будь-які почуття.

Я навіть не пам’ятала хто я, де, чи що зі мною сталося. Намагалася, але мені було несила згадати бодай своє ім’я.

Це, звісно, було неправильно. Неприродньо. Адже кожен в цьому світі має ім’я…

Чи ні?

Чомусь здавалося, що воно в мене було. І ім’я, і життя, і мрії… Певно, я чогось прагнула. Але чого?

Якби ж тільки згадати…

Раптом темрява почала розсіюватися. Мене ніби кудись тягнуло. Туди, де було світло, холодно та… Сумно.

Я бачила дівчину, охоплену відчаєм. Вона гірко схлипувала в кутку якогось кам’яного замку.

Обхопивши плечі руками, незнайомка тремтіла. По червоних щоках струменіли сльози. Чудове блискуче волосся частково прикривало її обличчя, що видавалося знайомим, та водночас чужим. Поряд з нею, на підлозі, лежав зім’ятий лист. Здавалося, ніби його намагалися розірвати, проте так і не змогли.

А тоді почулися повільні кроки. Стукіт підборів по кам’яній підлозі. І поряд із дівчиною зупинилася неймовірна жінка. Вона була струнка і висока, з темним прямим волоссям, зібраним у високий хвіст, та витонченими рисами. А ще нелюдськими, проте прекрасними очима.

— Арі? Щось сталося? — м’яко спитала вона. Голос її був сповнений співчуття.

Замість відповіді дівчина знов схлипнула, й подивилася просто на жінку. Її смарагдові очі відблискували у сонячному світлі.

— Мені кінець, — врешті промовила вона. Губи її тремтіли, — Батьки віддадуть мене цьому чудовиську. Я ні за що не зможу виконати їхні умови до кінця місяця, і тоді вони оголосять про мої заручини з лордом Ранте!

Схлипування дівчини перетворилися на ридання.

— Я не хочу цього… Краще вже самій померти, ніж стати дружиною цього огидного жорстокого стариганя!

Жінка стиснула губи, здавалося, вона щось обмірковувала, а тоді торкнулася плеча дівчини.

— Ходімо. Тобі краще привести себе до ладу.

Судячи з пустотливого погляду, дівчина не бачила в цьому сенсу. Нащо смертниці чепуритися? Та вона однаково не знайшла в собі сил сперечатися, тож лише кивнула, й зім’явши ненависний лист, рушила за жінкою.

Вони оминули коридор, за ним другий, піднялися по кручених сходах, а тоді опинилися в якійсь просторій світлій залі з купою порожніх ліжок. В пам’яті відразу сплило слово “шпиталь”, хоч я і не була до кінця впевнена у тому, що воно означає.

Пройшовши через залу, вони опинилися в якомусь невеликому, проте затишному кабінеті з робочим столом, парою крісел, і шафами з купою різноманітних книжок, сувоїв, склянок та банок.

Зайнявши одне з крісел, жінка кивнула дівчині на друге, а тоді запропонувала їй чаю з ягід та трав.

Фарфорова чашка тремтіла в її руках, однак дівчина слухняно пила гарячий напій, відчуваючи, як її поступово охоплює тепло та незвичний спокій.

— Я розумію, через що ти проходиш, — м’яко мовила жінка, — Цей світ вельми жорстокий до таких, як ми. Жінки в ньому від самого народження чиясь власність. Спочатку батьків. Потім чоловіка. А після його смерті, якщо пощастить до того дожити, сина.

Дівчина здивовано кліпнула і подивилася на співрозмовницю так, ніби бачила її вперше у своєму житті.

— Так, я теж через це пройшла. Як і тебе, мене пообіцяли віддати за жорстокого старого тирана, ще коли я навіть говорити не вміла. В моїй країні такі речі вирішуються ледь не від самого народження… Звісно, усім було байдуже на мої бажання та почуття. Адже наші життя, наші мрії у цьому світі нічого не значать.

— Але ж… Ви не заміжня, — здивовано зауважила дівчина, — Як це можливо? Ваш чоловік помер?

На губах жінки з’явилася сумна усмішка. Вона повільно похитала головою.

— Ні, просто я наважилася на найбільшу дурницю, на яку тільки могла. Я втекла. Без грошей. Без плану. Деякий час жебракувала, страждаючи від холоду, голоду та спраги. А тоді стала служницею в одному домі.

Дівчина слухала її розповідь, затамувавши подих, й геть забувши про чай. В її очах з’явилася надія.

— То ви врятувалися? Це так ви опинилися в академії?

З грудей жінки вирвався гіркий смішок.

— Спочатку я теж подумала, що мені пощастило… Що я зустріла по-справжньому добрих людей. Була впевнена, що з цієї миті почнеться моє нове, вільне життя, в якому не буде місця приниженню і стражданням. Маленька наївна дитина…

Як виявилося, мене прихистили лише задля того, аби використати. Принизити. Привласнити.

Голова тієї родини хотів від мене того ж, що і старигань, за якого мене мали віддати. За однієї тільки різниці. Там я не мала жодних, навіть формальних прав. Я була річчю. Іграшкою. Гарною лялькою, яку били за будь-який прояв непослуху та неповаги. Таке життя… було гірше смерті.

Дівчина затулила рота долонями, не тямлячи себе від жаху. По її щоці знову заструменіла сльоза.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍