Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

епохи, всієї свідомості Корду… вона могла би стати тією особою, відповідно до якої програмували кібрида.

— Джоном Кітсом, — закінчила за нього я.

Джонні відвернувся од вікна і заплющив очі. Його голос хрипів від емоцій. Я вперше чула, як він декламує поезію:

Шаленці сплять, і їхні сни — про рай

І спільників громаду; дикуну так само

З глибин сновидь він мариться; і жаль,

Що не дано нікому відтворити

В пергаменті чи на метелика крилі

Те райське буйство музики і слова.

У забутті живуть, і снять, і гаснуть.

Оскільки лиш Поезії дано

Вдягнути сни у пишні шати слів,

Рятуючи уяву від пітьми

І чару смерті. Хто з живих засвідчить:

«Хто не Поет, той плодить мертві мрії»?

Бо кожен з нас, чия душа жива,

Хто мріяв і любив, хто мову материнську

Всотав ізмалку, врешті розповість

Про сни свої. А хто насправді він —

Шаленець чи Поет, дізнаємось, коли

Оця рука з пером могильним стане прахом.[175]

— Не зрозуміла, — покрутила я головою. — До чого це?

— А це значить, — легко всміхнувся Джонні, — що я знаю, яке рішення я прийняв і чому. Я хотів покинути існування кібридом і стати людиною. Я хотів полетіти на Гіперіон. І досі хочу.

— Саме за це рішення тебе хтось і вбив минулого тижня.

— Так.

— І ти знову хочеш спробувати?

— Так.

— Чому б не перенести всю свою свідомість у кібрида тут? Стати людиною ще в Мережі?

— Не спрацювало би, — заперечив Джонні. — Те, що тобі видається складним міжзоряним суспільством, насправді є лише невеличкою частиною матриці реальності від ТехноКорду. Мені довелося би постійно мати з нею справу із великодушного дозволу штучних інтелектів. Персона Кітса… реальність… цього би не витерпіла.

— Гаразд, — правила я далі. — Хай так. Тобі потрібно вибратися з Мережі. Але ж існують інші колонії. Чому Гіперіон?

Джонні взяв мене за руку. Його пальці були довгими, теплими і сильними.

— Брон, невже ти не розумієш? Тут є якийсь зв’язок. Можливо, сни Кітса про Гіперіон були якимось позачасовим спілкуванням між його тодішньою персоною і теперішньою. Гіперіон банально — ключова загадка нашої епохи, фізична й поетична, цілком вірогідно, що він… що він народився, помер і знову відродився для її вивчення.

— Як у бедламі. Ілюзія величі.

— Майже однозначно, — розсміявся Джонні. — Я зараз щасливий як ніколи раніше! — Він схопив мене за руки і, пригортаючи, підвів на ноги:

— Полетиш зі мною, Брон? На Гіперіон?

Я здивовано кліпнула очима. Водночас питаючи та відповідаючи цим порухом, від якого всередині все потеплішало.

— Так. Полечу.

Ми відправилися до спальні і кохалися до ночі, а коли прокинулися після тривалого сну, то побачили зовні, в промисловому каналі, приглушене світло Третьої зміни. Джонні лежав горілиць, його карі очі були розплющені, і, замислений, він дивився у стелю. Проте не настільки замислений, щоби не всміхнутися і не обійняти мене. Я вмостила щоку йому на груди, притулившись у маленькому виямку під плечем, і знову заснула.

Коли наступного дня ми з Джонні телепортувалися на ЦТК, я вбралася в найкраще, що мала: чорний габардиновий костюм, блузу із шовку, плетеного на Ренесансі, прикрасу з карвнелським геліотропом при шиї та заломлений капелюх на три кути в стилі Евліна Бре. Ми попрощалися в барі з дерева та міді біля центрального комплексу телепортів, але перед цим я таки ввіпхнула йому батьків автоматичний пістолет у паперовій торбинці, наказавши при цьому стріляти в будь-кого, хто косо на нього подивиться.

— Мережева мова так і грає відтінками, — промовив він.

— Та цьому вислову більше, ніж Усемережжю, — огризнулася я. — Бери давай.

Я потиснула йому руку і вийшла з бару.

До Адмінкомплексу я долетіла повітряним таксі, але перш ніж дістатися Центрального управління, пішки пройшла дев’ять кордонів охорони. Півкілометра я крокувала «Оленячим парком», милуючись лебедями в прилеглому ставку та білими будівлями на пагорбі вдалині. Ну, а потім було ще дев’ять КПП, перш ніж представниця служби охорони Центрального управління провела мене плитами доріжки до Будинку уряду, низької граційної споруди серед квіткових садів та ландшафтного парку. Я чекала в елегантно вмебльованій приймальні, але заледве приткнулася на автентичному де-конінгівському стільці[176] з часів до Гіджри, як вийшов секретар і запросив мене до особистого кабінету виконавчої директриси.

Міна Ґледстон вийшла з-за столу, щоби потиснути мені руку і провести до крісел. Було дивно знову бачити її наживо після стількох років споглядання через ГТБ. Так вона здавалася ще більш приголомшливою: коротка стрижка, шпакуваті хвилі зачіски, гострі вилиці та підборіддя, немов у Лінкольна (про що не забували повсякчас згадати всі обізнані в історії експерти), але на її обличчі домінували саме великі сумні карі очі, від погляду яких будь-яка людина одразу розуміла, що перебуває поруч із щирою, абсолютно непідробною особою.

У мене пересохло в роті.

— Дякую, що знайшли час прийняти мене, пан-Директрисо. Я уявляю, яка ви зайнята.

— Для тебе в мене завжди є час, Брон. Так само, як у твого батька завжди знаходився час зустрітися зі мною, ще коли я була молодшим сенатором.

Я кивнула. Одного разу батько дав Міні Ґледстон характеристику як єдиному політичному генію в усій Гегемонії. Він знав, що колись вона стане виконавчою директрисою Сенату попри пізній старт у політиці. Шкода, що батько не дожив до її обрання.

— Як мама, Брон?

— Усе добре, пан-Директрисо. Рідко виїжджає з нашого літнього будиночка на Фригольмі. Але ми бачимося що-Різдва.

Ґледстон кивнула. Вона буденно сиділа на краю масивного письмового столу, про який бульварна преса розповідала, що він нібито належав убитому президенту США — не Лінкольну, але іншому голові тієї держави з періоду до Великої Помилки. Тепер же вона посміхнулася, обійшла стіл і примостилася поруч зі мною на простенькому стільці.

— Мені бракує твого батька, Брон. Хотілось би, щоб він зараз працював в уряді. Бачила ставок, коли йшла сюди?

— Так.

— А пам’ятаєш, як ви з моїм Крестеном, ще обоє ледве дибаючи, запускали там іграшкові вітрильники?

— Ніби в тумані, пан-Директрисо. Я була ще дуже маленька.

Міна Ґледстон усміхнулася. Задзеленчав інтерком, але вона змахнула рукою. І він змовк.

— Чим я можу допомогти, Брон?

— Пан-Директрисо, — перевела я подих, — напевно, ви в курсі, що я працюю незалежним приватним детективом… — Ствердного кивка головою я чекати не стала. — Справа, якою я останнім часом займаюся, привела мене знову до батькового самогубства…

— Брон, ти ж бо знаєш, той