Джо Аберкромбі - На лезі клинка

незчуєшся, коли виявиться, що ти викопав собі могилу».

— Ні. Краще облишити це діло. Принаймні поки що. Але вуха насторожуй.

— Мої вуха завжди насторожені, командире. Як вам Турнір? Хто, на вашу думку, кращий?

Ґлокта зиркнув на практика.

— Як ти можеш про це думати, коли перед тобою такий жах?

Практик стенув плечима.

— Хіба це може ще якось нашкодити?

Ґлокта обернувся до понівеченого тіла.

«Мабуть, уже ні».

— Ну то хто, бо ви ж це повинні би знати — Лютар чи Горст?

— Горст.

«Сподіваюся, він розітне малого виродка навпіл».

— Справді? Всі вважають, що Горст — неповороткий бик. Що йому просто щастить.

— Ну, я вважаю, що він — геній, — сказав Глокта. — За кілька років усі фехтуватимуть, як він, якщо це можна назвати фехтуванням. От побачиш.

— Горст, га? Мабуть, зроблю на нього невеличку ставку.

— Зроби-зроби. Але поки що треба зібрати це місиво і віднести його в Університет. Поклич собі на поміч Фроста, в нього міцні нерви.

— В Університет?

— Ну, та ж не залишимо це тут. Інакше якась вразлива панночка, прогулюючись парком, ще чого доброго зомліє. — Северард загиготів. — Крім того, я, здається, знаю декого, хто зможе пролити трохи світла на цю маленьку загадку.

— Це дуже цікава знахідка, інквізиторе.

Адепт-медик відірвався від роботи і поглянув на Глокту. Одне його око було збільшене до велетенських розмірів блискучою лінзою.

— Дуже захоплива знахідка, — пробубонів він, продовжуючи досліджувати труп своїми інструментами — припіднімаючи, тицяючи, скручуючи і роздивляючись блискучу плоть.

Глокта оглянув лабораторію, і його губи скривились від огиди. Дві з чотирьох стін займали банки різних розмірів, всередині яких плавали заспиртовані шматки м'яса. У деяких банках Глокта впізнавав частини людського тіла. Навіть йому було трохи незручно від цього моторошного видовища.

«Цікаво, звідки Канделау їх взяв? Може, він розчленовує своїх відвідувачів і розкладає їх у десятки різних банок? Мабуть, із мене тоді вийшов би цікавий екземпляр».

— Захопливо.

Знавець послабив ремінець своєї лінзи і підняв її на маківку, потираючи рожевий відбиток, який вона залишила навколо ока.

— Що ви можете розказати мені про тіло? — Ґлокта насупився. — Я прийшов сюди, аби дізнатись, що ви можете розказати про нього мені.

— Так-так, звичайно.

Канделау стиснув губи.

— Ну, е-е, що стосується статі нашого нещасного товариша, то, е-е... — Він затнувся.

— Ну?

— Хе-хе, ну, е-е, річ у тому, що органи, які би дозволили нам легко визначити стать... — він вказав на м'ясо на столі, підсвічене різким світлом палаючих ламп, — відсутні.

— Оце й усе, що вам вдалося виявити?

— Ну, є ще й інші методи: безіменний палець чоловіка зазвичай довший за вказівний, що часто відрізняє його від жінки, але, гм, нашому покійнику бракує кількох пальців, тому таке припущення зробити неможливо. Відтак без пальців шлях до визначення статі нам відрізано!

Він нервово засміявся зі свого жарту. Ґлокта його не підтримав.

— Покійник молодий, старий?

— Ну, е-е, побоююся, що це також досить важко визначити. Його, е-е, — Адепт тицьнув у труп щипцями, — зуби у гарному стані і, гм, наявні залишки шкіри, схоже, могли належати людині молодшого віку, але, е-е, це всього лише, хе-хе...

— То що ви можете розповісти мені про жертву?

— Е-е, ну... нічого. — Він винувато усміхнувся. — Але я зробив кілька цікавих відкриттів щодо причини смерті!

— Невже?

— О так, погляньте-но!

«Ну, дякую».

Ґлокта обережно докульгав до столу і пригледівся до того місця, на яке вказував старий.

— Бачите? Яка форма рани?

Знавець потицяв шматок хряща.

— Ні, не бачу, — відповів Ґлокта.

«Як на мене, тут усе тіло виглядає мовби одна велика рана».

Старий нахилився до нього, вирячивши очі.

— Це була людина, — сказав він.

— Ми знаємо, що це людина! Ось нога!

— Ні! Ні! Сліди зубів, отут... це людські укуси!

Ґлокта нахмурив брови.

— Людські... укуси?

— Авжеж!

Сяюча посмішка Канделау геть не вписувалась в довколишню обстановку.

«Власне, як і в тему розмови».

— Цю особу загризла до смерті інша людина, і, хе-хе, цілком можливо... — Він переможно махнув на місиво, що лежало на столі, — зважаючи на неповноту останків... що жертву також частково з'їли!

Ґлокта якусь мить дивився на старого.

«З'їли? З'їли? Чому з кожною відповіддю має виникати ще з десяток запитань?»

— Так архілектору і передати?

Знавець нервово засміявся.

— Ну, хе-хе, такими я бачу факти...

— У парку, за двісті кроків від королівського палацу, невідомий скоїв напад на невпізнану людину, можливо, чоловіка, можливо жінку, чи то молоду, чи то стару, загриз її до смерті і частково... з'їв?

— Е...

Кандела узанепокоєно поглянув на вхід. Глокта обернувся і спохмурнів. Він не помітив появи новоприбулого в лабораторії. Це була жінка, яка стояла у затінку поза яскравим світлом лампи, склавши руки на грудях. Висока жінка з коротким їжакуватим рудим волоссям і чорною маскою на обличчі, з-поза якої на Глокту й Адепта дивились примружені очі. Практик.

«Не з тих, які мені відомі — до того ж жінки в Інквізиції — це радше виняток. Мені здавалось...»

— Добридень, добридень!

У двері жваво увійшов чоловік: худорлявий, трохи облисілий, у довгому чорному плащі і з манірною усмішкою на обличчі. До болю знайомий чоловік.

«Ґойл, чорти б його побрали. Наш новий очільник Адуа таки прибув. Прекрасно».

— Інквізиторе Ґлокто, — промуркотів він, — безмежно радий знову вас бачити!

— Взаємно, очільнику Гойле.

«Нещасний ти виродку».

Зразу за всміхненим очільником увійшли ще двоє, і в яскраво освітленій кімнатчині зробилося тіснувато. Один був темношкірим, коренастим кантійцем з великою золотою сережкою у вусі, а інший — здоровенним північанином з обличчям, що нагадувало кам'яну плиту. Йому майже довелось схилятись, щоб пройти у двері. Обидва мали на обличчі маски і вдягнуті були з голови до п'ят у темну форму практиків.

— Це практик Вітарі[13], — весело завів Гойл, вказуючи на рудоволосу жінку, яка поплила до банок і взялася заглядати в кожну з них по черзі, стукаючи по склу, від чого зразки заколихалися. — А це практики Халім — південець просунувся бочком повз Гойла, оглядаючи кімнату меткими очима, — і Байр.

Здоровенний північанин поглянув на Ґлокту десь із-під стелі.

— На батьківщині його називають Каменеломом, уявляєте? Втім, навряд чи це буде доречним