Олександр Шаравар - Повернути себе. Том 0. Передісторія, Олександр Шаравар

     —   Що сталося далі? - запитав Троді.

     —   А далі там не стало нічого, там зараз знаходиться найновіша чорна діра нашої галактики. Старші раси спробували стерти саму пам'ять про такий свій провал, але ті кому треба досі знають про ті події. - відповіла Ліка,- Усього загинуло більше трильйона розумних тоді. Ви просто вдумайтеся в цифри, трильйон розумних загинув через споруду стародавніх, яка всього лише уповільнює час у триста шістдесят п'ять разів. А тут щось, що змінює лінійні розміри простору, уявіть, що може тут статися, якщо про нього хтось дізнається. Сюди зберуться всі сили галактики, бо захочуть ним володіти.

     —  У мене є засіб, який видаляє спогади на п'ять годин і на добу.- сказав Рог після похмурого десятихвилинного мовчання. - Комусь одному з нас доведеться стерти всім пам'ять і відформатувати блоки пам'яті нейромереж за цей період. Йому доведеться залишитися з пам'яттю, але це точно буду не я, я не хочу бути відповідальним за мільйони смертей.

     —   І не я,- одночасно сказали брати.

     — Хто з нас залишиться з пам'яттю про цю споруду? - запитав я в Ліки.

    —  Давай зітремо хлопцям пам'ять, а далі ми самі розберемося,- запропонувала Ліка. Усі згодні? -- запитала вона в хлопців, які бояться брати на себе відповідальність. Ніколи не думав, що вони злякаються. Собі стирати пам'ять я не дозволю, як і Ліка напевно. Я не хочу втрачати ні краплі себе, тим більше я не впевнений, що на мене спрацює ця хімія. Адже в безтілесному стані в мене була пам'ять, а мозок мій тоді не виявляв активності, а значить моя пам'ять уже не тільки в мозку.

     —  Так, давай швидко,- сказав Ріг і підійшов до нас.

     —  Ми готові,- сказали брати. 

    Після того, як ми видалили хлопцям п'ять годин їхнього життя і Ліка почистила нейромережу за наданим доступом, ми, приспавши хлопців, сіли перед входом у печеру і почали думати над цією ситуацією.

     Ми знову вляпалися по самі вуха туди, куди не слід потрапляти звичайним людям. Ні я, ні Ліка не захотіли затирати собі пам'ять. Може це помилка, але ми вирішили, що збережемо її удвох. Про всяк випадок Ліка зберегла в себе на нейромережі дамп пам'яті хлопців про стертий проміжок пам'яті з їхньої нейромережі. У разі чого ми можемо завантажити його назад їм у нейромережі і вже нейромережі відновлять втрачений проміжок пам'яті.

      —  Може перевіримо, що на тому кінці знаходиться насправді? -- запитав у Ліки я.

     —  Дрон втрачає з нами зв'язок на відстані чотирьохсот тисяч кілометрів. А отже, ця печера веде ще далі, - відповіла Ліка, - Обладнання, щоб перевірити, що там, у нас немає. Бот на жаль сюди не пролізе.

      —  Не зовсім,- усміхнувся я і побачив те, що упускали ми до цього, а саме пульт управління захований майже в самій печері. - Я думаю, бот пролізе сюди. Ліка лети з хлопцями на яхту і вивантаж їх там, після цього сідай на шаттл, він має потужне маскування, і повертайся, я гадаю, зможу відкрити прохід або на даху, або на стіні з цього пульта. А сама печера? - вказав на неї рукою. - Який розмір у нашого дрона на кабелі в реальності? - запитав у Ліки.

     —  Сорок на сорок на десять,- відповіла швидко вона, не розуміючи, до чого я хилю.

     —  Розміри, які мої аналізатори в скафандрі вказують інші. Майже на п'ять сантиметрів менше. Як мені здається, через печеру пройде і лінкор.- сказав я.

     —  Хорошо, але без мене нікуди не лізь, а то я знаю тебе,- пригрозила мені Ліка,- Знайдеш проблем на свою дупу.

        Майже півтори години я витратив, щоб зламати пульт управління. Він виявився дуже добре захищений, але за мірками шістдесятирічної давнини. За сучасними мірками його захист був лише непоганий, але й так змусив мене копатися такий великий проміжок часу.

        Як виявилося стіна з боку пустиря, де я і робив отвір у стіні, опускалася вниз. Тож щойно Ліка зв'язалася зі мною і сказала, що підлітає, я почав готуватися. 

       Стіна опустилася внизу буквально за п'ять секунд і це для величезної багатотонної брили, ще раз нагадаю, що товщина стіни приблизно півтора метра. Ліка швидко залетіла, і я назад закрив стіну й одразу зв'язався з Лікою, мені була потрібна допомога.

      Зараз я блокував сигнал, що йде кудись назовні і повідомляє про відкриття стіни, але відключити у мене його не вийшло. Саме тому мені і була потрібна допомога.

      —  О старий добрий РішКра, та тобі пощастило, що зміг виявити всі його канали зв'язку. Як давно я не бачила цієї параноїдальної машинки,- радісно сказала Ліка і приступила до остаточного зламу пульта управління.

      —  Не могла відразу попередити? -- запитав я уїдливо.

      —  Я вірила в тебе, що впораєшся.- усміхнулася Ліка,- Насправді я не знала, що тут стоїть ця система. Вона була вже сорок років тому дуже рідкісною, але все таки надійною.

     —  Мені від цього не легше,- сказав я,- Блокування потихеньку починає вимагати дедалі більше обчислювальних ресурсів нейромережі. Ще з півгодини я без проблем утримаю сигнал, але далі я не впевнений.

    —  Бачу, не відволікай мене,- сказала Ліка і зосередилася над зломом.

    —  Сама жартувати почала,- пробурмотів я ледве чутно. Але Ліка почула і стукнула мене викруткою по лобі, щоб менше говорив.     

    За п'ять хвилин усе закінчилося. Ліка усміхнулася і сказала, що блокувати вже нічого не потрібно. Тепер пульт управління буде підкоряться тільки нам двом. Відключившись від пульта я з полегшенням зітхнув, навантаження з нейромережі відразу впало з тринадцяти відсотків до півтора, тобто звичайного фонового навантаження.

     Ліка тим часом дістала з шаттла деяке дослідницьке обладнання і стала перевіряти печеру. Довго вона цим не займалася і вже буквально за півгодини вона назад склала його і обернулася до мене.

     —  Я про всяк випадок узяла із собою евакуатор і всі бочки-накопичувачі, -- серйозно промовила вона, -- Я не знаю, що там і де там це все знаходиться, але так у нас з'явиться хоч якийсь шанс на повернення в разі невдачі.