М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

похмуре середзим’я 2004 року. Ковтаю п’ять, шість, десять старих статей, і всі вони товкмачать одне й те саме. Він утопився в останній день грудня, і, попри те, що місцева влада кілька днів обшукувала крижану воду в радіусі кількох кілометрів, його тіла так і не знайшли.

Exeunt omnes[132].

ПРИМІТКИ АВТОРКИ

Під час роботи над цією книжкою я звірялася з такою кількістю різних видань повних збірок творів Шекспіра та окремих п’єс, що перерахувати тут їх усіх просто неможливо — тоді бібліографія стане довшою за саму історію. Утім, декілька томів варті згадки (і моєї вічної подяки). Збірка творів The Riverside Shakespeare (видання друге) була моєю майже постійною супутницею не лише під час написання цієї книжки, а й у всіх моїх ініціативах, пов’язаних із Шекспіром, за які я бралася, починаючи з 2010 року, коли вона з’явилася в моїй бібліотеці. Згодом, а надто під час складного процесу редагування, я покладалася на двотомник The Norton Shakespeare (третє видання) з його новаторським прагненням зберегти «і диво, і значущість», як зазначив Стівен Ґрінблатт на презентації в жовтні 2015 року. Так само, як і «ріверсайдівське» видання, цей двотомник став для мене незамінним, насамперед під час подорожі текстовим лабіринтом на ймення «Король Лір». Ще дві книги, не згадати які буде просто-таки непробачною помилкою, — це «Шекспір говорить» Петсі Роденбург, яка серйозно вплинула на театральну філософію Гвендолін, і «Театр заздрощів» Рене Жирара, яка могла б запобігти переважній більшості проблем, що виникли в четвертокурсників, якби лише Олівер прочитав цю книгу трохи раніше.

Також я маю зізнатися, що порпалася в шекспірівському доробку із запаморочливим захватом. Актори-четвертокурсники спілкуються якимось піджин-інглішем, настільки насиченим шекспірівськими словами, цитатами й висловами, що його цілком можна було б назвати новим (і, поза всякими сумнівами, неабияк претензійним) діалектом. Оскільки це природний і некерований феномен, у деяких випадках цитати, запозичені в Барда, — для чіткого розуміння вони виділені курсивом, байдуже, віршовані чи прозові, — наведені не дослівно. Такою є творча свобода мови. Заради цілей, які переслідує саме ця історія, тексти Шекспіра та його співавторів (хай ким би вони були) завжди пропускаються крізь мовлення персонажів та/або думки Олівера, тому й зазнають незначних змін.

Химерні особливості ранньоанглійської орфографії також упорядковані заради сучасного читача, а розділові знаки я розставила так, як мені здалося найзручніше для виголошення вголос під час читання на сцені. Як зауважує в п’ятій дії Джеймс, «коми розставляли редактори». Але, попри незначну різницю в тлумаченнях, кожен рядок у романі «Ніби ми злодії» написаний з метою висловити повагу до Вільяма Шекспіра — у якого дуже багато наклепників, недоброзичливців і критиканів. («Подивімося на них, // На людей оцих дурних».)

ПОДЯКИ

Я дуже зобов’язана Аріель Датц, яка пішла на неабиякий ризик, зв’язавшись із дуже юною письменницею, не дала їй припуститися помилок і провела крізь увесь процес видання з незмінним терпінням та невичерпним ентузіазмом. Дякую Крістін Коппраш, яка сміялася з найжахливіших моїх жартів і створила справжнє диво з мого безладного рукопису, керуючись дивовижною інтуїцією та глибоким розумінням мистецтва оповідача. Я вдячна всім у видавництві «Флетайрон Букс» — відданість цих людей роботі, креативність і любов до якісних книжок справді надихають. Дякую Крісові Перріс-Лему, без допомоги якого ця книжка загрузла б іще на стадії підбору матеріалу. Дякую колегам по Кінґс-Колледжу, які довели мою впевненість у тому, що існують люди, настільки одержимі, що здатні вести розмову, обмінюючись цитатами з Шекспіра. Спасибі Маргарет, яка вислуховувала всі мої скарги. Дякую моїм першим читачам (Медісон, Кріссі й Софі), яких я підкуповувала вином і отримувала від них справді неоціненну допомогу. Я вдячна друзям із Чеппл-Гілла (Бейлі, Кері й родині Сімпсонів) за їхню постійну доброзичливість, навіть попри мою болісну невпевненість у власних силах. Викладачам, режисерам та професорам (Наталі Декл, Брукові Лінефскі, Креґові Кейблу, Рею Дулі, Джеффу Корнеллу та Фарі Карім-Купер), які заохочували та плекали моє захоплення Шекспіром. Моїй бабусі, яка з дитинства виховувала в мені любов до літератури і дозволила випити в неї весь чай і майже весь лікер, поки я працювала над рукописом у куточку її бібліотеки. І моїм батькам, які возили мене по нескінченних репетиціях, передивилися безліч по-справжньому жахливих п’єс, прочитали стос таких самих огидних чернеток і жодного разу не засудили мене за моє непрактичне захоплення. «Дозволь за всіх подякувати щиро»[133].

ПІСЛЯМОВА ПЕРЕКЛАДАЧКИ

У «Ніби ми злодії» герої не просто вивчають шекспірівський доробок — вони знають тексти Барда напам’ять, вони буквально дихають ними. Шекспір потроху всотується в їхню плоть і кров, і ролі, які вони грають, поступово перетворюються на їхній modus vivendi, спосіб жити і взаємодіяти одне з одним і зі світом. Завчені репліки з трагедій і комедій стають абсолютно органічним способом самовираження, універсальним засобом спілкування, таким собі соціолектом. Інакше кажучи, герої Ріо цитують Шекспіра не заради того, щоби повимахуватися власною ерудованістю й дивовижною пам’яттю — вони просто не вміють (і не бачать потреби) спілкуватися інакше.

Тому одним із найголовніших і найцікавіших завдань під час перекладу було якомога природніше інтегрувати шекспірівські цитати до тексту — так, щоби вони не виглядали штучними і вшитими на живу нитку.

Найпростіше було з тими творами, переклад яких українською існує в єдиному варіанті. А от у випадку «Гамлета», «Ромео і Джульєтти» і, авжеж, «Короля Ліра» довелося обирати, ретельно проаналізувавши всі переваги й недоліки кожного з наявних наразі перекладів та зваживши всі «за» і «проти». Про що саме йдеться, спробую коротко пояснити на прикладі «Короля Ліра», цитатою з якого названий роман.

Перший повний українськомовний переклад трагедії зробив Пантелеймон Куліш ще у 1880-х; як на мене, послуговуватися цитатами з нього було б недоречно через те, якими архаїчними вони б здалися сучасному читачеві. Те саме стосується й перекладу Панаса Мирного, зробленого ще в 1897 році, але вперше виданого лише в 1970-му. Либонь, краще за самого Панаса Мирного охарактеризувати його важко; у листі до Михайла Старицького він самокритично зазначав: «Мені тільки одно здається, та я й сам на собі звідав, що як не лицюй