Мати Янгола - Як пережити втрату дитини і не збожеволіти, Мати Янгола

 ***
Якось я абсолютно випадково почу-
ла від знайомої, яка мене не помітила, мовляв, «ну, дитина ще була маленька (мовляв, звикнути не встигла) і одразу з проблемами народилася...». Я нічого не сказала тоді, зробила вигляд, що не почу- ла. Не почала б говорити і зараз, бо треба опинитися на місці цієї людини, щоб оці- нити: чи це боляче, чи «терпимо». Зви- чайно ж, я б нікому не побажала цього дізнаватися, це по-перше. По-друге... на- певно, завжди можуть знайтися люди, у яких історія ще трагічніша, жахливіша і важча. Мовляв, «у тебе чоловіка не стало, а у знайомої – і чоловіка, і дитини», або «твій батько довго хворів, і ти морально був готовий до його смерті, а ось у мене – загинув/вбили, і це важче було пере- жити через раптовість смерті», або «ну, дідуся не стало, але ж він уже старенький був». Ні! Ні! І ще раз ні! Не можна бути го- товим до смерті ближнього! Біль втрати не буває більшим чи меншим. Людині не полегшає від порівнянь, що в когось тра- гедія страшніша. І навіть якщо помирає літня людина, я точно знаю на прикладі своєї знайомої, яка мала неймовірний емоційний зв’язок із бабусею і тому вкрай важко переживала цю втрату.
Ось і четверта порада. Ніколи при спілкуванні чи у коментарях не зне- цінюйте болю страждаючого. Ніколи не порівнюйте біль чи втрату людини з чиїмось іншим горем. Бо для кожної людини її біль – самий важкий.*
Все, що від вас потрібно, – це просто бути поруч і співчувати, якщо людина цього потребує.
* Кожна людина, як і її досвід,
– унікальні, і переживаємо
ми втрату також своїм унікальним способом. Не варто порівнювати або знецінювати втрату іншої людини, оскільки це може спричинити ще більше страждань та посилити відчуття самотності. Біль втрати вказує на те, що ми любили та були прив’язані до цієї людини, мали
з нею емоційний зв’язок. Але і цей біль ми можемо проживати або відкрито, або подалі від сторонніх очей. Не існує правильного способу горювання, тому не варто вказувати людині, щоіяквонамає робити чи відчувати, бо це зовсім не про підтримку.
33

 Доля та інтернет познайомили мене з Іриною, з якою нас об’єднує важке звання матусь янголят. Багато хто в Україні знає Ірину та її сторінку в інстаграм @L.I.Z.I.LOVE. Вона втра- тила доньку у 2022 році під час ракетних атак україно-росій- ської війни. Ірина також стала меценатом цієї книги і долучи- лася до збору коштів, щоб ми мали можливість розповсюджу- вати цю книгу безкоштовно.
Якось я побачила її пост, а точніше – крик душі, який в мені зрезонував. Через пару років після трагедії вона написала:
«Поки я збираюся у лікарню, розповім про один випадок. Не- щодавно почула фразу: «По тобі й не скажеш, що щось трапи- лося». Я навіть не знаю, як реагувати:
1. Радіти, що кожного дня докладаю безліч зусиль, а також більше ніж 5 різних спеціалістів залучені до мого одужання.
2. Чи я повинна якось по-іншому виглядати і відчувати сором за те, що маю гарний вигляд після пережитого.
Одна й та сама фраза від різних людей звучить із різним акцентом. Знаю, що багато знайомих навпаки радіють, що я тримаюся. Але є також люди, які все ж вимагають статусу «жертви».
Пам’ятаю, як почула ще таку: “«о тобі не помітно, що у тебе особлива дитина».
Стереотипи та шаблони глибоко засіли в голові людей. Ро- зумію, що може вони й не хочуть образити, але дивно чути подібне.
Чомусь раніше думали, що діти з інвалідністю народжу- ються лише в алкоголіків та неблагополучних родинах. Що мама такої дитини ходить із опущеними очима та знесиле- на, а сама дитина не доглянута. З появою Лізуні я хотіла зни- щити цей дурний стереотип.
А ось тепер знищую стереотип про людину, яка зазнала найбільшої втрати у житті. Я не хочу для когось спеціально фільмувати чи фотографувати, як ридаю на могилі. Я плачу тихенько вночі у свою подушку. А вдень одягаюся та беру себе в руки, фарбую губи та крокую вперед. І кожен день мені бо- лять різні частини тіла, але це стало таким буденним, що я втомилася на цьому концентруватися.
Я хочу іншого – просто жити і бути собою, нікому не дово- дячи, що мені боляче. Це і так зрозуміло...»
34

 Нещодавно я дізналася: коли люди- на зникає безвісти за різних обставин, у психології це має назву «невизначена втрата». Це один зі складних типів втрат.
Родичі не можуть пройти звичні ета- пи, що призвели до смерті: боротьба з хворобою, примирення зі страшним діагнозом, або звістка про жахливу ка- тастрофу, в якій загинула рідна люди- на. Ці люди не можуть навіть вибира- ти труну чи урну. Вони просто не зна- ють, де їхня близька людина, що з нею, і тому роками живуть в очікуванні. В очікуванні того, що навіть коли всі фак- ти свідчать про вірну загибель, але тіла немає, ховати немає кого... то ти про- сто не можеш втратити свою віру в те, що рідна людина жива.
Термін «невизначена втрата» з’явив- ся у психології завдяки лікарю Полін Босс, який визначає такий вид втра- ти одним із найстресовіших. «Зі смер- тю відбувається офіційне посвідчення втрати, а траурні ритуали дозволяють попрощатися. За невизначеної втрати жодного із цих маркерів немає. Постій- на двозначність блокує пізнання, при- стосування та формування сенсу й за- морожує процес горя».
Коли я дізналася про такий жахли- вий вид втрати, мені, звичайно, не по- легшало, мені стало страшно і боляче за цих людей. Я глибоко співчуваю тим, хто живе з цим.*
***
Я вже казала, що в якийсь момент
почала відчувати, що не впораюся з емоціями, що мені потрібна підтримка,
* Під час такого типу втрати людина має витримувати одномоментно два взаємовиключаючих переживання:
1. Надія на
те, що зникла безвісти людина жива і необхідно продовжувати пошуки.
2. Безнадійність
– необхідність змиритися з тим,
що ми більше ніколи не зустрінемося.
Це виснажливі переживання, які забирають багато сил та енергії. За такого типу втрати не варто нехтувати професійною психологічною допомогою.
35

 допомога від людей, які зрозуміють мене. Шукала довго, але згодом стала наполегливішою і рішуче налаштованою знайти фахівця чи групу підтримки.
Виглядало це так: спочатку знайома, яка нещодавно стала психологом, дала мені контакт іншого психолога, який нібито може мені допомогти. Але не судилося, тому мені порекомен- дували звернутися до психологічного центру, який займається подібними проблемами і дали посилання на сторінку у Фейсбук. Там я заповнила анкету – й зі мною зв’язалися та призначили куратора, який збирав саме таку групу – батьків, які втратили маленьку дитину.
Все це я описую не просто так, а хочу показати, наскільки у нас поки не розвинена сфера психологічної допомоги. І хоча психологів із кожним роком з’являється все більше і більше, але коли виникає необхідність у конкретному «вузькому» спе- ціалісті, знайти його не так легко.
На той момент пройшов уже майже рік від втрати. Мені зда- валося, що я нормально тримаюся, але насправді лише «зда- валося». Життя наче й тривало: я їла, спала, ходила... але за будь-якої зовнішньої ситуації, де потрібно сказати вголос, що у мене померла дитина, – миттєво виступали сльози і стиска- ло в грудях. Тож я розуміла, що допомога спеціалістів потріб- на навіть зараз, рік потому. Потім я дізналася, що до груп під- тримки запрошують людей, які пережили втрату не раніше, ніж 4-6 місяців потому. Коли людина потроху вже навчається жити зі своїм горем, тоді робота у групі стає ресурсом. А якщо у людини гострий біль від нещодавньої втрати, і їй доводиться чути ще й про трагедію інших людей, це накладає додатковий біль на вже існуючий, і без того нестерпний. Звісно, це психо- логічне перенавантаження людини.
Тож я потрапила до групи саме тоді, коли була готова. Я зу- стріла інших батьків, які також, як і я, були розбиті горем. Уже після першої зустрічі я зрозуміла, що групова терапія – це саме той формат, який мені підходить. Тут всі розуміють один одно- го, не треба висловлювати чи вислуховувати слова співчуття, але мовчазна підтримка всіх учасників постійно відчувається.
Цю програму супроводжували два відмінні психологи, фа- хівців своєї справи і просто професіонали, які володіють пре- красними людськими якостями. Хоча у такій професії іншим
36