Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

Рута й сама була не рада, що зголосилася. По-перше, за тиждень спричинене вбивством почуття розгубленості не те щоби притупилося, але якось відступило на другий план. Навчальний рік добігав кінця, наближалося ЗНО. По-друге, з понеділка Руту не полишало відчуття, начеб ось-ось почнеться застуда, яка чомусь ніяк не починалася. Зранку в п’ятницю дівчині було так кепсько, що вона просто змусила себе підвестися та піти до школи, а весь той день почувалася так, ніби тягає під шлунком цеглину. По-третє, якраз напередодні похорону повернулись яскраві сни.

Зазвичай Рута спала без сновидінь, а ось після стресу чи коли дуже втомлювалася бачила дивовижно реалістичні сни. Її сни були двох типів (дівчина припускала, що насправді бували й інші, просто після пробудження пам’ятала лише два різновиди). Перший – яскраві моменти з минулого, часто саме ті, про які Рута думала перед тим, як заснути. Інколи під час таких снів вона розуміла, що спить, хоча навіть коли це траплялося, по-справжньому усвідомленим сновидіння не було: дівчина тільки спостерігала за собою, неначе дивилася фільм, і не впливала на те, що відбувалося.

Ці сни були здебільшого приємними та нешкідливими.

Другий тип був інакшим, більш химерним і виснажливим: після нього Руті здавалося, що вона не спала взагалі. Дівчина на диво легко засинала, наче в колодязь провалювалася, та майже відразу прокидалася – тобто прокидалася вві сні – на тому самому місці, де заснула, і все довкола було таким, як зазвичай, лише трухлявим і старим. У таких снах Рута немовби опинялася в цілковито занедбаній і безлюдній копії реального світу. Підлогу в її квартирі вкривав шар сухого сірого пилу, подекуди такий товстий, що під час ходьби він здіймався з-під ніг хмарками; дерев’яні меблі кришилися від найменшого дотику; асфальт на знайомих вулицях розповзався чорними тріщинами, з яких стирчали жмутки цупкої трави, а колись охайні кущі навколо дитсадка під її багатоповерхівкою перетворилися на справжні непрохідні хащі. І найважливіше – у таких снах не було сонця. Не через те що його затуляли хмари – не було взагалі. Рута досить довго цього не зауважувала. Їй ввижалося, неначе небо заволокло імлою – дуже високою й тому непомітною, – і лише згодом, усвідомивши майже цілковиту відсутність тіней, дівчина збагнула, що світло надходить звідусіль. Без сонця небо скидалося на безбарвний мертвий купол, з якого цідилося холодне монохромне світіння.

Сновидіння другого типу оселялися в її голові нечасто, проте були безкінечними. Рута проживала їх начебто наяву, відчуваючи кожну хвилину. Вона усвідомлювала, що снить, і контролювала свої дії, ось тільки користі з того не було ніякої – у тій застиглій, пошарпаній подобі реальності нічого не ставалося. Дівчина тинялася порожнім містом, видиралася на дахи багатоповерхівок, безцільно блукала квартирами сусідів… аж доки не прокидалася, стомлена та невиспана.

Нічого лячного в її снах не було, і Рута взагалі ними не переймалася б, якби не дошкульні напади дежавю, що незмінно накочували опісля. Все починалося з утоми чи нервів. Після кількох напружених днів Руту огортали дивовижно реалістичні сни першого типу. Впродовж наступних трьох-чотирьох ночей дівчина мовби в записі передивлялася фрагменти власного життя. За ними надходили сни другого типу. Вони тривали одну-дві ночі, дуже рідко три, і після їхнього завершення Рута мала такий вигляд, нібито цілий тиждень не склепляла очей. Водночас зі снами, в яких вона вешталася занедбаним містом, з’являлось оглушливе почуття дежавю. Напади стрясали її по кілька разів на день й подекуди були такими сильними, що Рута заледве не втрачала свідомість. Про їхнє наближення сповіщав спалах болю між скронями й ірраціональне відчуття несправжності всього довкола. Протягом двох-трьох хвилин Рута почувалася так, ніби переглядала фільм, який колись уже бачила. Усе до дрібниць здавалося знайомим: місце, запахи, звуки, чиїсь слова та дії. Звісно, це була ілюзія, просто омана – Рута ніколи не передбачала конкретних подій, – та вона була нестерпно реальною. Такою реальною, що дівчині паморочилось у голові, серцебиття пришвидшувалося, а ноги ставали ватяними.

Ніч із понеділка на вівторок минула неспокійно, проте без сновидінь. Чи принаймні Рута їх не пам’ятала. Перший сон-спогад наздогнав її на другий день після того, як вона дізналася про смерть Якова Чорная. Схожі емоційно нейтральні сновидіння повторилися в середу та четвер. Зате в ніч із п’ятниці на суботу, щойно поринувши в сон, Рута опинилась у сповитому тишею, безлюдному Рівному. З нав’язливим відчуттям, неначе неодмінно мусить когось там знайти.

Сон не був тривожним, але в суботу вранці Рута насилу продерла очі.

На підлозі біля ліжка надривався її мобільний. Дівчина намацала та підняла його. Іванка. Вчора ввечері дівчата домовилися, що Іванчин тато підвезе їх до Молодіжного. Притиснувши телефон щокою до вогкої від слини подушки, Рута прийняла виклик. Іванка повідомила, що за п’ятнадцять хвилин чекатиме на неї під під’їздом, і доки подруга встигла вигадати правдоподібну відмазку, чому не зможе поїхати, обірвала зв’язок. Рута ще хвилин п’ять лежала, приречено втелющившись у стелю, після чого сповзла з ліжка, допленталася до ванни й нашвидкуруч привела себе до ладу.

Вони спізнилися. Тобто біля воріт Молодіжного з’явилися вчасно, проте ні Рута, ні Іванка раніше на кладовищі не були, а тому ще чверть години проблукали, шукаючи місце поховання. Коли вони нарешті дісталися потрібного сектора, відспівування добігало кінця, й копачі, діловито потираючи пошерхлі долоні, готувалися забивати труну.

Попрощатися з Яковом Демидовичем зібралося трохи більше ніж півсотні людей. Зо два десятки тісною купкою обступили труну, решта тупцяла в проходах між сусідніми ще свіжими могилами. Наблизитися до труни дівчата не могли (та й не хотіли, щиро кажучи), тож оминули натовп із півночі й зупинилися просто серед голого поля, уже розміченого, проте ще без могил.

Було сонячно та вітряно. На заасфальтованих доріжках, що розділяли Молодіжне на приблизно однакові прямокутні сектори, блищали мілкі калюжі. Рутині мокасини швидко почорніли від вогкої та жирної землі. Їй доводилося постійно переминатися з ноги на ногу, щоб зовсім не вгрузнути.

Коли священик, пропускаючи копачів, відступив, Рута несподівано збагнула, що між нею та труною більше нікого немає й вона дивиться просто на мертвого вчителя. Землистий колір шкіри на гострих вилицях не надто дисонував зі звичним блідуватим обличчям Чорная, тож у Рути виникло враження, мовби вчитель просто заснув. Ні складені на грудях руки, ні запалий живіт, ні карикатурно завеликий костюм не допомагали подолати огидне й лячне відчуття, немов на її очах ховають живу людину.

Рута відвернула