Карін Альвтеґен - Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен

— Ми добре впоралися, — повторив Гаральд Лінусовим голосом.

Лінус усміхнувся.

Човен зупинився посеред озера й спокійно гойдався на хвилях.

Лінус відчув біль в руці там, де його вдарив Іслерді. Довга подряпина тяглася вздовж руки, і лише зараз хлопчик помітив, що вона кровить. Він опустив руку у воду, а потім пирснув на Гаральда.

— Чому ти не сказав, що вмієш говорити?

Гаральд струсив краплі з шубки.

Лінус змив кров і витер руку сорочкою.

— Ти міг сказати одразу?

Гаральд глянув на нього, кліпнув очима й повторив:

— Ти міг сказати одразу?

Лінус подивився на жовтий папужий дзьоб.

— Ага, — мовив він. — Ти не вмієш говорити, а просто повторюєш?

— Ти не вмієш говорити, а просто повторюєш? — повторив Гаральд і поклацав дзьобом. Він покрутився на носі човна й заскрекотав.

Лінус ліг на дно човна й дивився у спокійне блакитне небо. Розмірене хитання човна на хвилях заколисувало. Але він намагався не заснути, бо щомиті могла з’явитися Ліонора.

Він лежав і думав, що робитиме, коли повернеться додому. Коли все закінчиться. Чи може він комусь розповісти про це? Точно не мамі. Вона подумає, що син збожеволів. І навіть якщо він переконає її, що з ним усе гаразд, мама вже не спускатиме з нього очей. Ні, розповідати мамі він не збирався.

А татові? Останнім часом вони майже не розмовляли. «Гей, слухай, я знайшов був Ворота в інший світ, де повно кровожерних монстрів-павуків!» — мабуть, не найкращий спосіб відновити спілкування.

Можливо, Арону. Але чи повірить навіть Арон у все, що Лінус пережив? Хоча якщо не повірить Арон, то не повірить ніхто. Більше нікому Лінус не міг про все це розповісти. Він рідко гуляв зі своїми однокласниками. Не тому, що з нього знущалися абощо. Звичайно, його вважали трохи дивним, але ставилися непогано. Хоча ні, радше думали, що він геть дивний — сидить на перервах сам, малює драконів і монстрів. Лінус був щасливий, коли залишався на самоті. Учителі наполягали, щоб він ішов до гурту, а його це дратувало. Вони були такими дітьми… Їм усе в житті здавалося легким і простим. Але якщо казати чесно, часом це викликало у Лінуса заздрість.

Мама, звичайно, нічого не знала. Але якось учитель сказав їй, що Лінус здається самотнім, і це стурбувало її. Надалі Лінусові довелося казати, що кілька годин після школи він провів з друзями, хоча насправді був сам у лісі. Кілька вигаданих імен вигаданих друзів швидко заспокоїли маму.

Проблемою завжди був класний фотоальбом. Лінус ніколи його не замовляв, бо тоді мама неодмінно почала б розпитувати, чому він на фото сам і як так сталося, що всі його друзі раптом в один день захворіли.

Виринути з роздумів Лінуса змусив Гаральд, що несподівано заскочив хлопчикові на груди. У борт човна щось ударило. Лінус сів. Ще один удар — цього разу такий сильний, що човен мало не перекинувся.

Лінус зрозумів, що це б’є не вода, якої так боявся Іслерді.

Він старався якнайміцніше триматися, але не хотів братися руками за борти. За спиною почувся сплеск. Лінус обернувся. Щось темне й лискуче зникло під водою.

Хлопець обережно визирнув за борт. У темній воді рухалися ще темніші тіні. Багато великих тіней.

Гаральд заверещав. Лінус озирнувся і застиг від жаху. З глибини піднімалася величезна змія. Її голова нависла над човном і чорною глянцевою горою виблискувала на сонці. Вузький роздвоєний язик, танцюючи в повітрі, наближався до Лінуса.

— Ні! Щезни! — закричав Лінус і схопив весло.

Змія подивилася на нього яскраво-жовтими очима. Хлопчик замахнувся веслом, але вона швидко пірнула під воду.

Випірнула інша змія. Вона поклала голову на борт, і човен під її вагою нахилився. Скрізь навколо човна снували чорні в’юнкі тіла. Лінус узяв Гаральда в обійми, хоча навряд чи так тваринці було набагато безпечніше. Гаральд учепився кігтиками за Лінусів одяг.

Хлопець знову підняв весло. Змія роззявила пащу й засичала. На довгих іклах краплями виступила жовта рідина.

— Тобі краще присісти, — почув Лінус за спиною незнайомий голос.

Спершу він подумав, що це Гаральд, але потім згадав, що маленький приятель саме причепився до його живота. Лінус розвернувся і замахнувся веслом. Незнайомий чоловік окинув його здивовано-докірливим поглядом.

Лінус витріщився на нього. Звідки він взагалі тут узявся?

— Схоже, тобі потрібна невеличка допомога, — криво посміхнувся чоловік. — Чи це твої друзі?

Він спокійно кивнув на змію, голова якої витанцьовувала майже між ним і хлопчиком.

Лінус похитав головою.

З вигляду він не міг би сказати, скільки років цьому чоловікові. Здавалося, що його вік змінюється залежно від виразу обличчя і повороту голови. Волосся пісочного кольору зібране в короткий хвостик. Очі прикриває пара старомодних окулярів.

Незнайомець пильно роздивлявся найближчу змію, засукуючи тим часом рукави свого довгого плаща. Потім він широко розставив ноги й узявся руки в боки. Можливо, так він хотів справити враження небезпечного типа, але це була марна справа — невисокий на зріст і худорлявий, він навряд чи міг здолати десяток змій. Якби не ці водяні монстри навколо, Лінус від душі посміявся б.

Хлопчик поволі піднімав весло. Може, йому вдасться раз чи двічі зацідити зміюці, поки цей божевільний відвертатиме увагу?

Чоловік якусь мить стояв непорушно, а потім різко викинув руку й тицьнув змії в очі.

Спершу було тихо, ніби ніхто не зрозумів, що сталося. А далі змія вибухнула лютим сичанням. Човен струснуло, Лінус упав. Коли він зміг подивитися на місце сутички, то неабияк здивувався: чоловік був абсолютно цілий і неушкоджений. В одній руці він тримав зміїний зуб, другою допоміг Лінусові підвестися.

Змії відступили, але й далі невпинно кружляли навколо човна, пильно стежачи за його пасажирами. Лінус налічив дев’ять голів, і ще чимало тіней мигтіло під водою.

— Зараз вони згуртуються під човном і норовитимуть нас перекинути, — драматично прошепотів незнайомець.

Змії, ніби почувши його, почали наближатися до човна. Чоловік порухом підкликав Лінуса ближче, наче збирався розповісти йому якийсь секрет.

— Але вони не знають, що це моє озеро.

Незнайомець опустив руку за борт і кінчиками двох пальців торкнувся поверхні води. Вода в озері миттю вкрилася кригою. Усе озеро ніби накрили скляною покришкою.

Чоловік засміявся, дивлячись на безмовні зміїні тіні.

— Ходімо, — мовив, ніби нічогісінько не сталося. — Я покажу тобі дорогу.

Не чекаючи відповіді, незнайомець ступив на кригу й пішов до берега. За ним зіскочив Гаральд.

Лінус кілька секунд повагався, потім поклав весло й ступив на лід. Яскраво-жовті очі дивилися на нього спіднизу. Одна змія пливла просто під його ногами, не зводячи з нього погляду.

Лінус пішов швидше. Незнайомець попереду бавився — вдавав, ніби їде на ковзанах. У такт крокам гойдалися поли довгого темно-зеленого плаща.

— Вибачте! — закричав Лінус, наздогнавши чоловіка.

— Що?

— Дякую за допомогу. Здається, ви мене врятували.

— Я теж так думаю.

Чоловік ковзав на льоду, розкинувши руки для рівноваги й аж висолопивши кінчик язика — так його захоплювала ця справа.

— І без причини, до речі, — усміхнувся він через плече. — Такі, як ми, мають триматися разом.

— Що це значить —