Агата Крісті - Таємничий суперник, Агата Крісті

нема, і о п’ятій ти вже гризтимеш прапорці, шпильки та все, що під руку трапиться. Та й, якщо чесно, мені не до душі ця ідея. Може, Віттінґтон взагалі не в Лондоні.

— Це правда. Хай там як, зачіпка № 2 здається мені більш перспективною.

— Заслухаймо її.

— Нічого особливого. Лише ім’я — Рита. Того дня Віттінґтон згадував її.

— Пропонуєш третє оголошення: «Розшукується лиходійка, відгукується на ім’я Рита»?

— Ні. Пропоную міркувати логічно. За тим чоловіком, Денверзом, стежили в дорозі, так? І більш імовірно, що це була жінка, а не чоловік...

— Як на мене, це зовсім не очевидно.

— Цілком упевнена, що це мала бути жінка, і гарненька, — спокійно відповіла Таппенс.

— У технічних питаннях я цілком покладаюсь на твоє судження, — пробурмотів містер Бересфорд.

— Потім, очевидно, що цю жінку, хто б вона не була, врятували.

— Звідки ти знаєш?

— Якби ні, звідки б вони знали, що папери у Джейн Фінн?

— Слушно. Продовжуй, о, Шерлоку!

— Отже, є шанс — визнаю, лише шанс, — що ця жінка й може бути Ритою.

— А якщо й так?

— Якщо так, то ми маємо шукати її серед вцілілих із «Лузитанії», доки не знайдемо.

— Тоді насамперед потрібно дістати список вцілілих.

— Це я розумію. Я склала довгий список того, що хочу знати, і надіслала містерові Картеру. Вранці я отримала від нього відповідь, і серед іншого там був офіційний звіт про врятованих з «Лузитанії». Що скажеш про маленьку розумницю Таппенс?

— Найвищий бал за винахідливість, нуль за скромність. Але головне запитання: чи є у тому списку Рита?

— А цього якраз я не знаю, — зізналася Таппенс. — Не знаєш?

— Так, поглянь-но.

Вони разом схилилися над списком.

— Бачиш, тут дуже мало імен як таких. Майже всі — місіс або міс.

Томмі кивнув.

— Це все ускладнює, — замислено пробурмотів він.

Таппенс характерно, «по-тер’єрськи» струснулася.

— Ну, треба просто взятися до роботи, ось і все. Почнемо з Лондона та околиць. Випиши адреси всіх жінок, які мешкають у Лондоні чи поблизу, а я поки надягну капелюх.

За п’ять хвилин молода пара вийшла на Пікаділлі, а ще за кілька секунд таксі вже везло їх до «Лаврів», Ґлендовер-роуд, 7, помешкання місіс Едґар Кіт, чиє ім’я фігурувало першим у списку з семи осіб, записаних у блокноті Томмі.

«Лаври» виявилися занедбаним будинком, який стояв осторонь від дороги, з кількома брудними кущами на підтримку фальшивої ілюзії саду. Томмі заплатив за таксі й підійшов до Таппенс, яка чекала біля дверного дзвінка. Коли вона вже зібралася подзвонити, він притримав її руку.

— Що ти збираєшся казати?

— Що я скажу? Ну, я скажу... Ох, боже мій, не знаю. Це дуже ніяково.

— От і я так вважаю, — задоволено сказав Томмі. — Як по-жіночому! Ніякої далекоглядності! А зараз відійди і побачиш, як легко простий чоловік владнає цю ситуацію.

Він натиснув на дзвінок. Таппенс відійшла на зручне місце.

Сумнівного вигляду служниця з надзвичайно брудним обличчям і очима різного кольору відчинила двері.

Томмі дістав записник і олівець.

—Доброго ранку, — дзвінко й бадьоро промовив він. — Ми з міської ради Гемпстеда. Новий реєстр виборців. Тут мешкає місіс Едґар Кіт?

— Та-ак, — відповіла служниця.

— Її ім’я? — спитав Томмі з олівцем напоготові.

— Пані? Елінор Джейн.

— Е-л-і-н-о-р, — по літерах промовив Томмі. — Є сини або доньки, старші за двадцять один?

— Нє-є.

—Дякую. — Томмі з дзвінким лязкотом згорнув записник. — Доброго вам ранку.

Служниця дозволила собі одну ремарку:

— Я гадала, ви через газ прийшли, — критично зауважила вона й зачинила двері.

Томмі повернувся до своєї спільниці.

— Ось бачиш, Таппенс, — зауважив він. — Дитяча гра для чоловічого розуму.

— Не заперечую, цього разу ти діяв гарно і влучно. Я б до цього не додумалася.

— Гарна ідея, так? І цей трюк можна повторювати скільки завгодно.

Обідній час застав молоду пару за жадібним поїданням біфштекса з картоплею в темному генделику. Вони вже знайшли одну Ґледіс Мері та одну Марджорі, один раз заблукали через змінену адресу, а ще їм довелося прослухати довгу лекцію про світовий суфражистський рух від жвавої американки на ім’я Сейді.

— А! — вигукнув Томмі, втягнувши довгий ковток пива. — Мені покращало. Куди їдемо далі?

Записник лежав розгорнутим на столі між ними. Таппенс узяла його.

— Місіс Вандемеєр, — прочитала вона, — багатоквартирний комплекс Сауз-Одлі, квартира № 20. Міс Вілер, Клепінґтон-роуд, 43, Беттерсі. Як я пам’ятаю, це покоївка однієї пані, тож, мабуть, вона там не мешкає. Та й усе одно, навряд чи це вона.

— Тоді, вочевидь, наш перший пункт відвідування — пані з Мейфейра.

— Томмі, я вже втрачаю надію.

— Вище ніс, старенька. Ми завжди знали, що шанси мізерні. Та й усе одно, ми лише починаємо.

Якщо в Лондоні все буде глухо, на нас чекає чудове турне Англією, Ірландією та Шотландією.

— І правда, — зраділа Таппенс, яка вже було занепала духом. — І всі витрати буде покрито! Але... о, Томмі, я справді полюбляю, щоб усе відбувалося швидко. Поки що в нас одна пригода за іншою, але цей ранок видався геть нудним.

— Краще вгамуй свою жагу примітивних почуттів, Таппенс. Пам’ятай: якщо містер Браун справді такий, як про нього розповідають, то дивно, як він дотепер не скарав нас на смерть. Гарне речення, є в ньому якийсь літературний присмак.

— Ти справді пихатіший за мене — і з меншими на те підставами! Гм! Але й справді дивно, що містер Браун досі не обрушив на нас страшної помсти. Бачиш, я теж так умію. Поки що ми цілі та неушкоджені.

— Можливо, він не вважає нас вартими клопоту, — припустив молодий чоловік.

Таппенс зустріла це зауваження гучним невдоволенням.

— Який ти жахливий, Томмі. Наче на нас можна не зважати.

— Вибач, Таппенс. Я кажу про те, що ми працюємо, як кроти в норі, і він навіть не підозрює про наші зловісні плани. Ха-ха!

— Ха-ха! — схвально відгукнулася Таппенс, підводячись із місця.

Сауз-Одді виявився показним багатоквартирним будинком одразу біля Парк-Лейн. Квартира № 20 розташовувалась на третьому поверсі.

Цього разу Томмі виявляв балакучість, виплекану практикою. Він торохтів про дитячу суміш із літньою жінкою, яка відчинила йому двері й скидалася радше на економку,