Слава Світова - Теплі історії в конвертах

чому це ти на себе приміряєш образ уявної коханої, га? Дивися, уже швиденько прикинула, що у вас спільні інтереси. Уже й кучерики подумки накрутила, мабуть? Ну, кучерики водилися в домі не часто. Ігореві не подобалося, коли в неї був «кучерявий настрій», бо Тоню відразу тягло жартувати, всім усміхатися й бешкетувати. «Поводься серйозно, що ти як дитина? Люди он озираються, не підстрибуй. І що це ще за спідниця в сердечка? Ти доросла жінка, зрештою, купи собі нормальну чорну спідницю чи що?»

Ха-ха, отой пояс на його дівці — «нормальна чорна спідниця»? Лицемір.

Вирішила, що на сьогодні досить листів. Мала ще вичитати кілька текстів і закінчити переклад релізу для рекламного агентства. У тих завжди було ASAP[1]. Ці асапи спочатку доводили Тоню до паніки, бо коли тобі дають годину часу на переклад англійською трьох сторінок формату А4 і надзвонюють із невдоволеними «ну ви скоро?», то як тут зберегти спокій і терпець. Але потім вона зрозуміла, як потрібно розмовляти із замовниками, і, о диво, виявилося, що й там є адекватні люди. Асапів та істерики поменшало, робота була цікавою, Тоня тихо раділа, що більше не має сидіти в офісі державної установи сорок годин на тиждень, імітуючи «срод-ну» працю та спостерігаючи, як проходить повз неї життя. Тепер же отримувала окремий кайф, коли в будень могла лежати в парку на травичці і слухати пташок, вітер, себе. Почувалася живою, урятованою, щасливою. Ігор не схвалював, звісно: «А кар’єра, майбутнє? Ти могла через кілька років відкрити власний бізнес, користуючись своїми зв’язками по роботі. Тебе б кришували, як сир у маслі каталася б. “Сродна” праця, дурепа».

Кожен день стирав біль від зради, ніби макіяж з обличчя. Натомість поступово проступали всі зморшки, пігментні плями й акне їхніх стосунків. Зефірку Ігор терпіти не міг, усе намагався її копнути чи з вікна спустити. Та віддячувала йому несамовитою взаємністю. її охайна Зефірка єдиний раз у житті відступила від власного етикету й надзюрила в його улюблені лаковані шкіряні черевики. Коли Тоня відмовилася «приспати цю тварюку», той місяць із дівчиною не розмовляв і на поріг не ступав. Краще б і не ступав, їй-богу. Помстився — наклав купу в душу. Душу не викинеш, як зіпсовані черевики. Смердить тепер. Але вона ретельно прибирає і провітрює, минеться.

Для другого листа Тоня нарешті знайшла час аж за тиждень. Літо вже почувалося повноправним господарем у цих, не таких уже й помірних широтах, удень пряжило так, що над асфальтами міста коливалися міражі, як у пустелі. Усі, хто міг, емігрував до води, хто не міг, викликав духів холоду й ангіни з кондиціонерів. А Тоня любила надвечір вибиратися до озера, яке дивом уціліло незабрудненим у місті, що живе за принципом «після нас — хоч потоп». Може через те, що добиратися до нього зручно було лише велосипедом, а то вже для багатьох містян «обставини непереборної сили». Тож Тоня сиділа на березі озера, дивилася, як сонце поступово набуває кольору розпеченої міді, розфарбовуючи небо палітрою міського божевільного, коли згадала про лист №2, що запопадливо вкинула до сумки. Хрущик совісті тихенько пошкрябався шкарубкими лапками десь між діафрагмою й печінкою. Пізно для хрущів, сезон минув, Тоня відірвала правий куточок конверта. Ну, Юрчику, викликаю вогонь на себе:

«Угадай, хто?)Я, твій “метелик”. Чи я тепер тобі апгрейднулася до гусені?)) Не минуло йроку. Скучив? Брешу, минуло. З днем народження тебе, чи що, хоч ти так і не “снизошел” до того, щоби мені відповісти минулого разу. Вразливий який, номер поміняв.

Не мала б тобі цього казати, але я навіть якось нещодавно думала зайти до тебе в гості. Ну так, згадалося все хороше, була у твоєму районі, дай, думаю, зайду, сюрприз зроблю. Уже до дверей підходила, коли ті відчинилися і з них висунулася ота з котом. Ну і я зробила вигляд, що піднімаюся на інший поверх. Ні, Юрчику, я все розумію, але ЯК? Така простушка. Я думала, тобі яскраві жінки подобаються, як я. Я тільки й устигла роздивитися, що в неї навіть манікюру нема. І оце нефарбоване відросле коріння. І метр із кепкою в стрибку на 40 кг ваги.

Ну такоє, я тобі скажу. Але ж щось уміє, мабуть, якщо ти їй ключі дав. Чи ще, скажи, живете разом? Швидко ти. Мені тільки капці та зубну щітку завів, а цій ключі й кота. А, знаю, мабуть, вона вміє розглядати з тобою оті “потяги тіней під стелею у спальні”, ха-ха. Бо що ж із тобою ще у спальні робити, Юрчику, як не тіні розглядати? І передай їй, що сумка під колір взуття — уже давно не модно.

От правильно я тоді зробила, що тобі зрадила. Ти не здатний оцінити справжньої жінки.

У мене все чудово, якщо тобі цікаво. Просто прекрасно, як ніколи. Чого й тобі бажаю.

Ілона»

Ні, ну ти скажи! Це не гусінь, це гадюка якась. Простушка! А сама там, можна подумати, Клеопатра недороблена. Аж шкода, що не могла пригадати цього випадку. Мало хто там сходами швендяє. Місяць під косою точно не блищав. Навіть манікюр мій роздивилася. Коріння нефарбоване відросло!

Захід сонця втратив магічність. Тоня зіжмакала листа й подум-ки матюкалася всіма словами, які лишень могла пригадати. Виходило негусто, але щиро. От пощастило ж тому Юрчику з такою *** зустрітися. Добре хоч вчасно розкусив. «Добре, що я тобі зрадила», от же ж ***. Чого ж тебе судомить тоді, як ти все правильно зробила? Чого прибігла під двері, коли не кликав? Чому досі не йметься, як не було з ним чого у спальні робити?

Щезало сонце за