Юрій Павлович Винничук - Нічний репортер

бо його не бу­ло. Ми змушені були навчатися в Таємному українському університеті. Ромко вчився на юридичному, а я на філософському факультеті. Коли університет розігнали, ми довчалися в Празі. А повернувшись до Львова, кожен пішов своєю дорогою — я на роботу в газету, а Ромко, завдяки своїм фронтовим заслугам, зміг дослужитися до комісара поліції. Комісаром поліції він, мабуть, і на емеритуру піде, бо ранг інспектора йому не світить, хіба би в католицизм перейшов. Що й казати — то колєґа на амінь[19], не раз мене з тарапатів[20] витягав, не раз і життя рятував, бо якась сила постійно мене пхала туди, де можна ґудза набити, а фіґу з маком заробити.

— Ага, таки попікся! — радісно вигукнув він, дослухавши мою історію. — А я казав не раз, що твоя самодіяльність до добра не приведе. Ну-ну, сів ти з ними до авта, і що далі?

— Дорогою питаю, що тепер буде чинити Томашевич, а той каже: пошле своїх хлопців у типографію. Це мені, звісно, не сподобалося. Але він запропонував, що буде зі своїми хлопцями чергувати всю ніч. А за це я маю дописати кілька слів.

— Ага! Це часом не про те, що «в шухляді причаївся рішенець»? — Я винувато кивнув. — Тепер здогадуєшся, який рішенець причаївся у його шухляді?

— Тепер здогадуюся — там був револьвер. Комусь було ві­домо, що тримає він його саме там.

— Хе! Тут не треба великого розуму. Більшість саме там і тримають зброю, щоб була напохваті. — Обух підвівся і став міряти кімнату. Мусив притримувати халат руками, бо його атлетична фігура ледве в ньому вміщалася. — То тебе, Марку, взули капіта-а-ально. А бач, Мартинюк відразу розкусив. То мудрий хлоп. Не такий, як ти, беньо[21]. Шляк трафить! — Він спинився переді мною. — Дав би я тобі зараз доброго лупня! Але ти ще мені потрібен. Навіть без тої останньої клепки. Подумати тільки! І тобі навіть на думку не спало зі мною зв’язатись!

— Чому ні? Спало, коли побачив з вікна, що мене пантрують. Навіть телефонував тобі.

Обух налив собі ще коньяку і сів на канапу.

— Та-ак, поставмо все на свої місця. Комусь треба було, щоб Томашевич врізав дуба. Але делікатно і без зайвого галасу. Вбити — складно, клопоту не оберешся. Тоді вирішують інсценізувати самогубство. Для цього нацьковують тебе. А ти, як хорт, зачувши запах скандалу, кинувся в атаку. І ось ти публікуєш свою бомбову статтю. Томашевич читає, гарячково шукає вихід. Біда! Мріям про президентство кінець! Життя йде під укіс! Але кінцівка, як і кожна кінцівка, особливо врізається в пам’ять. Вихід є. Він у шухляді. Томашевич їде на віллу, бере револьвер і стріляє собі до рота.

— До рота?

— А я тобі не казав? Але тут, мій любий, не все купи тримається. На місці Томашевича ти б застрелився?

— М-м... — замислився я. — Не знаю.

— Уяви собі — ти Томашевич. Твоя політична кар’єра полетіла шкереберть. Тебе чекає суд. Але суд це тільки формаль­ність. Ти всього лише втратиш яких двадцять чи там три­дцять тисяч золотих. А що тепер такі гроші для нього? Це тоді, коли він тільки починав свою кар’єру, були великі гроші і багато для нього важили. Зараз це при його маєтках — крапля в морі. Ну, а кар’єра... При його грошах! Дідько з нею. Поїде куди захоче і почне все з початку.

— До чого ти ведеш?

— До того, що ти йолоп царя небесного. Тих кілька слів, про які думаєш, що вони зіграли вирішальну ролю, — пса варті. Ті хлопці так чи інак все одно чекали б на тебе цілу ніч. Їм треба було, щоб твоя стаття за будь-яку ціну з’явилася. І знаєш чому? Бо Томашевича було наперед заплановано вбити. Ясно тепер? Твоя стаття мала пояснити причину самогубства. До речі, дуже майстерно нарихтованого. Пояснити всім, але не мені. Мені якраз тої клепки не бракує.

— А де докази?

— Доказів нема.

— Тоді це просто твоя фантазія.

— Криміналіст без фантазії, як піп без кадила. Там, на віл­лі, я нічого не знайшов. Але я бачив саму віллу. Не може чоловік, який має таке багатство, застрелитися з-за дурниці. Були скандали куди гірші, а ніхто не стрілявся.

— Тобто думаєш, що його було вбито? Але за що?

— Якби я це знав, то здогадався б і хто. Взагалі це, сам розумієш, тільки підозра. Доказів ні на гріш. Просто здоровий глузд не може прийняти версії самогубства.

— Займешся розслідуванням?

— Хе-хе! Ко-лє-ґо! Я йно тільки простий собі комісар Обух з платнею 335 золотих і роблю те, що мені накаже пан інспектор з платнею 700 золотих, який пильно слухає, що йому скаже пан надінспектор з такою самою платнею або ж сам пан головний комендант поліції з платнею 1000 золотих. Мені наказали сьогодні ж здати рапорт про факт самогубства. Тож я не маю змоги виглуплюватися. Бо завтра мене вже чекають важливіші справи. Наприклад, пограбування церкви у Винниках.

— А ти що — вже поділився з кимось своїми підозрами?

— Не треба було й ділитися. Наш комендант інспектор Владислав Ґождзєвскі і шеф штабу контррозвідки Конарський застали мене на віллі у той момент, як я нишпорив довкола будівлі. Якщо перед тобою самогубство, очевидне самогубство, то який дурень буде шукати чиїсь сліди в саду?

— Але стій... — насторожився я, — шеф штабу контррозвідки?

— Уяви собі?

— Який дідько його туди приніс?

— От і я над цим задумався. Стіл, за яким сидів Томашевич, хтось обшукав. В шухлядах був розгардіяш. На підлозі лежали розкидані папки з паперами. В стелажі всі книжки перекинуті. Хтось там щось шукав. В підвалі теж сліди шпирання[22]. Мабуть, шукали щось, що цікавить контррозвідку. З того, що я знаю, Томашевич мав часті контакти з Німеччиною.

— Ну, добре, і що комендант?

— Підкликав мене і питає: «Чим це ви, голубе, займаєтеся?» Я й кажу: «Шукаю сліди». — «Чиї?» — «Ще не знаю». Він переглянувся з шефом контррозвідки і каже: «До семої прошу, аби рапорт лежав у мене на столі. Про самогубство». Він, як з’ясувалося, уже перебалакав з медиками і з фахівцем з ба­лістики. Всі вони однієї думки: Томашевич застрелився. Але, як я зрозумів, не лише з ними переговорив, інакше б не почувався так упинено.

— А ти так нічого й не знайшов для своєї версії?

— Дещо знайшов. Газети по установах розносять перед восьмою. О восьмій Томашевич приходить до контори, сідає за бюрко, переглядає пресу. Так він робить щодня. Важко сказати, коли він добирається до твоєї статті. Скорше за все від­разу, бо початок її вже на титульній сторінці. Огляд преси в нього триває переважно лише півгодини. Отже, він читає про себе, і що? Гадаєш, відразу запалюється бажанням застре­литися? Зривається