Річард К. Морган - Видозмінений вуглець

так, — він походжав по балкону. — Ходіть сюди, я покажу вам, що маю на увазі.

Я пішов за ним уздовж огорожі, зачепивши рукою телескоп і перевівши трубу у вертикальне положення. Після завантаження я й досі не зміг погамувати дрижаки. Позиційний двигун телескопа сердито завищав і повернув інструменту початковий малий кут. На старезному дисплеї цифрової пам’яті замиготіли показники висоти та фокусу відстані. Я зупинився, щоб подивитися, як він зорієнтується наново. Сліди пальців на клавіатурі були заплямовані багаторічним пилом.

Банкрофт чи то не помітив моєї незграбності, чи то ввічливо не звертав на неї уваги.

— Ваш? — запитав я його, тицьнувши великим пальцем на інструмент. Банкрофт байдужо позирнув на нього.

— Колись був мій. Було в мене таке захоплення. Ще тоді, як на зірки варто було дивитися. Ви б і не згадали, як це.

Він промовив це без свідомої зверхності чи зарозумілості, майже не надаючи цьому значення. Його голос почасти втратив зосередженість, як передача, що поступово стихає.

— Востаннє я дивився в цей об’єктив майже два століття тому. Тоді летіли багато кораблів Колоній. Ми чекали можливості дізнатися, чи долетять вони. Чекали на повернення голкових променів, наче на світло маяків.

Перестаючи його розуміти, я повернув його до реальності.

— Точки зору? — лагідно нагадав я йому.

— Точки зору, — він кивнув і обвів змахом руки свій маєток. — Бачите он те дерево? Якраз за тенісними кортами.

Не помітити його було майже неможливо. Вище за будинок вузлувате старе страховисько, тінь від якого займала площу завбільшки з цілий тенісний корт. Я кивнув.

— Тому дереву понад сімсот років. Придбавши цю ділянку, я найняв інженера-проектувальника, а він захотів його зрубати. Він планував звести будинок далі на узвишші, а дерево псувало вид на море. Я звільнив інженера.

Банкрофт повернувся, пересвідчуючись у тому, що я зрозумів його думку.

— Розумієте, пане Ковач, тому інженерові було років тридцять з хвостиком, і для нього дерево було звичайною незручністю. Воно стояло в нього на шляху. Те, що воно існувало на світі у двадцять з лишком разів довше, ніж жив він сам, його, здається, не бентежило. Він поводився непоштиво.

— Отже, ви — це дерево.

— Саме так, — спокійно відповів Банкрофт. — Я — це дерево. Поліціянти хотіли б мене зрубати, достоту як той інженер. Я для них незручний, і вони поводяться непоштиво.

Я повернувся туди, де сидів, щоб перетравити це. Нарешті поводження Крістін Ортеґи почало ставати зрозумілим. Якщо Банкрофт вважає, що на нього не розповсюджуються звичайні вимоги, які висувають до доброго громадянина, він навряд чи знайде багато друзів у формі. Йому було би безглуздо пояснювати, що для Ортеґи існує інше дерево, що зветься Законом, і що їй здається, що він сам оскверняє це дерево, забиваючи в нього цвяхи. Я бачив таку поведінку у виконанні обох сторін, і на неї нема ради — хіба тільки робити те, що робили мої предки. Якщо не подобаються закони, рушати туди, де вони до тебе не дотягнуться.

А тоді придумати власні закони.

Банкрофт залишився біля огорожі — можливо, спілкувався з деревом. Я вирішив поки що не копати в цьому напрямку.

— Який ваш останній спогад?

— Вівторок, 14 серпня, — хутко відповів він. — Я ліг спати близько півночі.

— Тоді відбулося останнє оновлення віддаленого сховища.

— Так, голкокидок мав завершитися близько четвертої ранку, але я, звісно, тоді вже спав.

— Отже, до вашої загибелі лишалося майже дві доби.

— Боюся, що так.

Оптимально кепська ситуація. За дві доби може статися практично що завгодно. Банкрофт за цей час міг злітати на Місяць і назад. Я знову потер шрам у себе під оком, відсторонено думаючи, як він там опинився.

— А до цього не було нічого такого, що могло би вказати вам, нащо комусь вас убивати.

Банкрофт і досі спирався на огорожу, визираючи назовні, але я побачив його усмішку.

— Я що, сказав щось кумедне?

Йому вистачило такту повернутися на своє місце.

— Ні, пане Ковач. У цій ситуації немає нічого кумедного. Хтось бажає мені смерті, і відчувати це неприємно. Але ви маєте зрозуміти, що для людини в моєму становищі вороже ставлення й навіть погрози вбивством є невід’ємною частиною повсякденного життя. Мені заздрять, мене ненавидять — така ціна успіху.

Це було для мене новиною. Мене ненавидять на десятку різних планет, а я ніколи не вважав себе успішним.

— Останнім часом було щось цікаве? Ну, з погроз убивством.

Він знизав плечима.

— Можливо. Я не маю звички їх відстежувати. Це за мене робить пані Прескотт.

— Ви не вважаєте погрози вбивством вартими своєї уваги?

— Пане Ковач, я — підприємець. З’являються можливості, виникають кризи, а я даю собі з ними раду. Життя триває. Для цього я наймаю менеджерів.

— Дуже зручно для вас. Але мені, зважаючи на обставини, важко повірити, що ні ви, ні поліціянти не зазирали до матеріалів пані Прескотт.

Банкрофт змахнув рукою.

— Звичайно, поліціянти провели власне побіжне розслідування. Уму Прескотт сказала їм те саме, що вже сказала мені. Що за останні шість місяців не надійшло нічого надзвичайного. Я достатньо їй довіряю, щоб не мати потреби перевіряти це ґрунтовніше. А от вам, мабуть, знадобиться глянути на матеріали особисто.

Думки про гортання сотень метрів беззв’язних проклять від пропащих і невдах цього антикварного світу вистачило, щоб я знову відчув утому. Банкрофтові проблеми стали мені абсолютно не цікаві. Я дав цьому раду з зусиллям, вартим схвалення Вірджинії Відаури.

— Ну, однак мені треба поговорити з Уму Прескотт.

— Я негайно домовлюся про вашу зустріч, — Банкрофтові очі затуманилися, як це буває з людьми, що користуються внутрішнім обладнанням. — Який час вам підійшов би?

Я підняв руку.

— Мабуть, я краще зроблю це сам. Просто сповістіть її, що я буду на зв’язку. А ще мені треба буде побачити приміщення для перечохлення у «ПсихаСек».

— Звісно. Ба більше, я попрошу Прескотт відвезти вас туди. Вона знає директора. Щось іще?

— Кредитну лінію.

— Звісно. Мій банк уже виділив вам захищений ДНК-рахунок. На Світі Гарлана, як я розумію, така сама система.

Я лизнув великий палець і запитливо підняв його. Банкрофт кивнув.

— Тут усе так само. Ви побачите, що в певних районах Бей-Сіті єдиною валютою розрахунків досі лишається готівка. Сподіваюся, що вам не доведеться проводити там багато часу, але ви в такому разі можете знімати реальну валюту зі свого рахунку в будь-якій банківській точці. Вам буде потрібна зброя?

— Зараз — ні.

Одним з найважливіших правил Вірджинії Відаури завжди було таке: спершу з’ясуйте характер свого завдання, а вже тоді обирайте знаряддя. Отой шматочок