Олександр Степанович Дерманський - Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський

на директорський стіл з важливими документами посипалася штукатурка.

— У вас немає якоїсь мотузочки — підперезатися? — запитав Остап.

— Божевільний день, — голосно видихнув Павло Панасович, витягнув з власних штанів пасок і подав хлопцеві.

Вдячний Остап заходився підперезуватись, а директор тим часом набрав номер учительської. Після кількох невдалих спроб Павлові Панасовичу таки вдалося набрати номер, і він заговорив у слухавку:

— Добрий день. Хто це? Приведіть мені, будь ласка. Кого, кого! Парасину Павлівну, кого ж іще! Дякую.

За хвилину у двері знову постукали.

— У вас там все гаразд? — директор опасливо зиркнув на свого «гостя».

— Все пречудово, — завірив господаря кабінету хлопець і для певності підморгнув.

— Це ви, Парасино Павлівно? — голосно спитав Павло Панасович.

— Я, Павле Панасовичу, — суворо відповіли з-за дверей, — але якщо ви не облишите свої дурнуваті розіграші, то я не збираюся заходити.

— Прошу, прошу, Парасино Павлівно, то було непорозуміння.

Двері ледь-ледь прочинились. Потім ще трохи.

В щілину просунулася голова завучки.

— Заходьте, заходьте, не стидайтеся, — припрошував директор. — Нічого такого не буде. Знайомтеся, це ось Остап... як вас там по батькові?

— Валерійович.

— Остап Валерійович Квіточка, — вів далі Павло Панасович і раптом затнувся: він не знав, як далі представити хлопця, бо ж так і не з’ясував, що він за один. Але на допомогу поквапився сам Остап.

— Я молодий спеціаліст, — промовив він, встаючи й поправляючи пасок на трусах.

— Спеціаліст, кажете? — директор усівся в своє крісло. — Сідайте, Парасино Павлівно, зараз нам молодий чоловік пояснить.

— Що? — спитав Остап.

— Усе, — вистрелив директор. — Якого профілю ви спеціаліст?

Тут у двері постукали. Зазирнув дідусик у спортивному костюмі.

— Вибачте, Павле Панасовичу, тут діти гуску впіймали. Куди її?

— Ваша? — спитав директор Остапа.

— Моя.

— Заносьте сюди, — звелів директор.

— От, зараза, ревматизм життя не дає, — зігнувшись ледве не вдвоє, дідусь зайшов до кабінету.

— Беріть свою гуску, молодий чоловіче, — буркнув директор, — і розказуйте.

— Не знаю, з чого й почати, — знітився хлопець.

— З гуски й починайте, — порадила Парасина Павлівна.

— Добре. Гуска власне не моя, — почав Остап, — мені дали потримати.

— А коняка? — спитав директор.

— І коняка не моя. Мені дали на ній посидіти.

— А навіщо ви цілу торбу зефіру висипали посеред школи? — поцікавилася завуч.

— Та й зефір не мій, — відповів хлопець, — дали понести.

— Мені все ясно, — рубонув Павло Панасович. — Ви таки спеціаліст. І таки молодий. Спец, чи як там по-вашому буде?

— По-моєму? — розгубився Остап.

— Ага. Як там серед вашого брата кажуть? Ви ж спеціаліст з привласнення чужого, я правильно розумію. Парасино Павлівно, ану, вийдемо на хвилинку. Зачекайте, юначе, ми зараз.

Директор безцеремонно виштовхав завучку за двері й замкнув їх на ключ. Остап ні в сих ні в тих лишився стояти з гускою посеред директорського кабінету. Знічев’я хлопець почав роздивлятися кабінет. Його увагу привернула фотографія в рамочці, що стояла в директора на столі. На карточці було зображення ранкового Остапового знайомця — великого рудого байбака. А під нею підписано: «Бублик». Остап хотів негайно повідомити Павлові Панасовичу, що якраз цей Бублик винен у його «безштанстві», але директорів розхвильований голос, що долинув з коридору, геть збив його з пантелику:

— Вітаю вас, Парасино Павлівно! Дожилися.

— Я вас не розумію, Павле Панасовичу.

— Не розуміти треба, а дзвонити. Ми щойно впіймали злодюгу, шановна! Мерщій дзвоніть до Триндиця!

Триндиць

Дільничний міліціонер Триндиць, а за паспортом — Анатолій Петрович Гніденко, прибув на місце події рівно через двадцять вісім хвилин після надходження сигналу зі школи. Він припаркував свій службовий велосипед з мигалкою біля паркану й негайно замаскувався в кущах бузку. Хтозна, скільки б він там просидів, якби Павло Панасович не засік його з вікна і не вийшов до місця засідки.

— Добрий день, — привітався директор, — розсуваючи гілки.

— Тиць-триндиць! — аж підскочив міліціонер. — Навіщо так лякати? Заходите ззаду, Павле Панасовичу! А якби я застосував зброю? То що було б?

— А що?

— А ніби ви не знаєте? — чвиркнув крізь зуби дільничний. — Був би вам триндиць.

— Вибачте, — зніяковів директор.

— Другий раз дивіться мені, — вже пошепки мовив міліціонер. — Викликали?

— Ага, — теж пошепки мовив Павло Панасович, — ми злодюгу впіймали.

— Скільки їх там?

— Один.

— Озброєний?

— Ні, в нього тільки гуска.

— Гуска озброєна? — допитувався дільничний.

— Як це гуска може бути озброєна? — розгубився Павло Панасович.

— Всяке буває, — багатозначно відрізав страж порядку.

— Та ні, він ту гуску просто вкрав у когось, — пояснив директор.

— Точно? Ну, ходімо, — дільничний рішуче вибрався з кущів, — нема чого мене в засадах маринувати! Навіть не наполягайте, чорта з два я тут сидітиму. Мене в бій тягне, туди, де небезпека. Нічого не можу з собою вдіяти, натура така. Давайте сюди вашого рецидивіста, зараз я його швидко впораю! Зараз йому триндиць буде. Навіть гуска не поможе.

Директор обережно відімкнув кабінет. Дільничний ногою штовхнув двері і ускочив всередину з криком:

— Всім на підлогу, зброю геть, вас оточили, хто чинитиме опір — тому моментальний триндиць!

Остап гепнувся на паркет і накрився гускою.

— Ага, попався! — потер долоні міліціонер. — І гусочка крадена тут як тут. Де вкрав, га, признавайся, бо я тебе все одно розколю! Натура в мене така. Ваша гуска, Павле Панасовичу? — спитав у директора.

— Ні, не моя.

— Моя гуска, — раптом почулося з коридору.

В дверях тупцявся дядько Тягнирядно.

— Ага, то це ви потерпілий! — зрадів міліціонер. — Пишіть заяву.

— Яку заяву? — здивувався дядько Василь.

— На оцього злодюжку.

— На Остапа?

— Тиць-триндиць! То ви його знаєте? — вигукнув дільничний.

— Канєшно. Це ж Остап, новий вчитель.

— Який ще вчитель? — тут вже не зрозумів директор. — То він що — вчитель?

— Я ж вам казав, — подав голос зацькований Остап. — Мене до вас направили працювати.

— Працювати? — директор не знав, що й казати.

— Канєшно! — підтвердив дядько Василь. — Ми ж з ним