Кобо Абе - Людина-коробка, Кобо Абе

А прізвище та ім'я, під якими я був зареєстрований у страховій конторі й займався лікарською практикою, дав мені мій колишній шеф, військовий лікар — у нього я служив санітаром під час війни.

Я не був ув'язнений, не був під судом і слідством.

Я ніколи не служив ні в державній, ні в громадській установі, не одержував нагород, пенсії та одноразової матеріальної допомоги. Я не одружений, до минулого року жив на віру з Наною, сестрою-хазяйкою лікарні. Нана була законною дружиною військового лікаря, під чиїм прізвищем я працював. Я жив з нею з повної згоди лікаря, й ніяких непорозумінь у нас не було. Між мною й Наною до особливих суперечок теж не доходило, аж поки торік на роботу прийняли нову медсестру — Йоко Тояму. Нана сприйняла це як образу, й ми з обопільної згоди вирішили розстатися.

Напрактикувавшись біля шефа під час війни, я згодом почав лікувати самостійно — майже не звертався до нього за порадами, хоча й працював під його прізвищем. Особливої слави я зажив як хірург, оперуючи апендицити. Озирнувшись тепер на своє життя, я гірко каюся й обіцяю припинити незаконну лікарську практику.

Але повернуся трохи назад: вас передусім цікавить той нещасний випадок…

Що сталося з С.

Тепер пишеш ти.

Світло ввімкнено тільки на столі. Ти відводиш очі від свого "Письмового свідчення" й глибоко зітхаєш. У коридорі горить лампа, і з-під зачинених дверей до темної кімнати пробивається вузенька смужка світла. Якби хтось підійшов, вона б відразу зникла. Мляво пливуть секунди. П'ять… сім… Ніде ані звуку.

Подзьобані білі двері тьмяно блищать, кілька шарів фарби так і не заховали подряпин. Ти замислився, наче прагнеш подивитись крізь двері в коридор. Але що це за звук?.. Невже причулося?.. Ні, таки справді щось шарудить, але не за дверима. Ти обертаєшся до вікна. Під вікном вузеньке ліжко, на ньому картонний куб… Може, ти злякався справжньої людини-коробки? Але це прийшла не вона. Не схоже. Це навіть не пес. Мабуть, знову та сама клята курка, що бозна-відколи звикла вештатися вночі. Никає попід вікнами, шукаючи не знати чого. Нічна курка — велика дивина, еге ж? Довкола така темрява, а вона ходить і визбирує черв'яків. За незвичайні здібності — незвичайна й винагорода. Чому ж вона така задрипана й худа?

Ти підносиш до вуст надпиту склянку пива, але відразу ж ставиш її назад. Минуло вже чотири години, як ти сидиш тут. Хоч іще тільки кінець вересня, небо вкутала повсть темних хмар. Ти змочуєш спиртом ватку, обтираєш спітнілий лоб, облизуєш клейкі губи, але вентилятора не вмикаєш. Треба неодмінно почути, як хтось підійде до дверей. Ти став страшенно підозріливий.

На столі товсте скло. На ньому твоє недописане "Письмове свідчення". Свідчення про те, чого ще не сталося й, може, взагалі не станеться… Ти відсуваєш аркуш із свідченням і берешся до блокнота з нотатками. Невеличкі оранжеві сторінки, поліновані вертикально… Ти ба! Я й не підозрював, що в тебе блокнот точнісінько такий самий, як у мене. Тремтячою рукою розгортаєш його. Перша сторінка починається з таких слів:;

"Це нотатки про людину-коробку. Я щойно почав їх писати в коробці з гофрованого картону, яка нижнім краєм сягає аж до стегон, коли її насадити на голову. Одне слово, я сам тепер людина-коробка".

Пропустивши добрих десять сторінок, ти застигаєш над чистим аркушем. Береш кулькову ручку, але передумуєш і дивишся на годинник. До півночі лишилося дев'ять хвилин. Закінчується остання субота вересня. Ти береш зошит і ручку і встаєш. Підходиш до тапчана. Перехиляєш коробку й залазиш усередину. Авжеж, це тобі не вперше. Повертаєш коробку так, щоб у віконце падало світло настільної лампи. Темно. Ти вмикаєш електричний ліхтарик, почеплений над віконцем, і кладеш блокнот на пластмасову дощечку:

"Якщо коротко говорити про той нещасний випадок, то сталося ось що. В містечку Т. в останній понеділок вересня…"

Невже ти збираєшся писати про подію завтрашнього дня, як про щось минуле? Чи не надто далеко ти зайшов? Невже ти абсолютно впевнений, що завтра все відбудеться точнісінько так? У такому разі, на спусковий гачок уже натиснуто. Зараз ти писатимеш про смерть — я цього майже певен, інакше ти б не писав цього свідчення.

І ти пишеш далі:

"…на берег безлюдного парку морські хвилі викинули людський труп. На ньому була картонна коробка, прив'язана до пояса мотузком. Напевне, це та сама людина-коробка, про яку в місті ходило стільки розмов. Можливо, цей бідолаха випадково зірвався з берега в канал, його потяг у море відплив, а припливом викинуло на берег. Як засвідчив медичний експерт, нещасний утонув приблизно тридцять годин тому".

Ти зважився й на такий крок? Припустімо, що медичну експертизу проведено в понеділок уранці. Якщо вернутися на тридцять годин назад, то виходить, що цей сердега помре найпізніше через кілька годин. Ти вже приготувався? Ти й справді складаєш блокнот, зсовуєшся з ліжка й, ставши навколішки, скидаєш коробку з голови. Всередині торохтить усяке причандалля. Ти тримаєш коробку в руках і озираєшся навколо. Ковзаєш очима по стінах, стелі й прислухаєшся. Пензель страху полакував твоє лице, й зморшки стали ще виразніші. Нерви в тебе теж напружилися. Чому ти не хочеш глянути на речі тверезо? Що б ти не робив, станеться те, що має статися.

Повернувшись до дверей, ти випростуєшся. Рушаєш. Лікті притиснуті, пальці зціплені в кулаки… Після третього кроку бракне сил. Ти повертаєшся, сідаєш за стіл, обхопивши голову руками. Блокнот падай нас скло, і час марно збігає…

Ти дивишся на грань товстого скла. Зеленаво-синій колір, який не дає просторової перспективи. Зеленкувата безмежна глибина. Небезпечний колір, який спокушує до втечі; ти тонеш в ньому, але враження таке, що вічно плаватимеш у цій синяві, хоч би з головою зануривсь у її глибінь. Вона вже не раз тебе вабила. Синява хвиль, збитих гвинтом пароплава… Водяні безодні у вироблених сірчаних шахтах… Бузкові світанки, сповнені гуркотом поїздів, що ладні завезти тебе світ за очі, звідки немає вороття… Кольорові окуляри, які роздає "Асоціація допомоги самогубцям". Досвідчений механік покриває скельця тонкою плівкою, яку мовби здерто з сонця в холодний зимовий день. Людина в таких окулярах бачить тільки станції відправлення, звідки поїзди вирушають і куди вже ніколи не повертаються.

Та чи не занадто ти прилип до цієї коробки? Ти, мабуть, очманів од неї. Кажуть, що й коробка може породжувати небезпечну синяву. Кольору отих дощів, після яких у жебрака починається нежить… Кольору пори, коли зачиняються ворота підземних переходів… Кольору невикуплених з ломбарду речей… Кольору ревнощів… Кольору безробіття… Кольору квитка на останній кіносеанс, купленого самогубцем…

Але досить було відвести очі трохи вбік, і ця зловісна синява перестала тебе лякати. Скільки б ти не заглиблювавсь у думки, все одно залишишся псевдокоробкою. Від себе не втечеш. Увагу твою раптом привернув календар фармацевтичної фірми. З одного боку від торговельної марки — кремового Гіпократа, обведеного латинським висловом, — надруковано: "Пора вітаміну С й кортизону", з другого — "Вересень — місяць самодисципліни розладнаних нервів". Потім в очі тобі впало червоне число в лівому кутку. Остання неділя вересня. Мине ще день, і морська хвиля викине край парку запакованого в коробку утопленика… Але найголовніше станеться за кілька хвилин… Сьогодні. Скільки не вдавай, що не дивишся на календар, цифра все одно не зникне з нього. Так само, як і план твоїх майбутніх дій, складений у минулому часі. Ти зручно ставиш лікті на стіл. Спершись на них і нахилившись уперед, легше встати. Якщо натиснув на спусковий гачок, то слід чекати пострілу.

Однак тобі муляє оце недописане "Письмове свідчення". Може, ти б його порвав? Якщо все піде згідно з планом, то це тільки змарнований папір. А якщо план провалиться, то не зарадять ніякі слова.

Письмове свідчення (продовження)

Щодо нещасного випадку, я з певністю можу сказати таке: морські хвилі викинули на берег труп колишнього військового лікаря, під чиїм ім'ям я досі практикував. Його довго переслідувала манія самогубства, мені щиро жаль цього бідолахи, і я каюся, що втратив пильність і завчасно цьому не запобіг. Уклінно благаю вас: вислухайте мене до кінця.

В останній рік війни, коли ми служили в Н-ському польовому госпіталі, я був його помічником. Саме в той час він так захопивсь ідеєю добування деревного цукру, що майже всю його роботу в госпіталі фактично виконував я. На щастя, в мене чудова пам'ять і спритні руки, тож під його керівництвом я багато чого навчився. Що ж до його досліджень, то слід відзначити таке. Під час війни відчувалася гостра нестача цукру. Якби пощастило добути його з деревини, то це, без сумніву, було б відкриттям світового значення. Колись військовий лікар спостерігав, як вівці їли папір, виготовлений з деревини. Це наштовхнуло його на думку, що в їхніх кишках повинен бути активний фермент, здатний виділяти з целюлози крохмаль. Саме над екстракцією цього ферменту він працював день і ніч.

Та несподівано з ним сталося нещастя. Я вже не скажу, чи він заразився бактеріями з овечого шлунку, чи отруївся екстрактом деревини. Це була дивна хвороба: після трьох діб лихоманки усе тіло роздирав страшний біль, супроводжуваний судомою й розладом нервової системи. Про цю хворобу лікар нічого не знав, колеги теж безпорадно розводили руками. Я, коли тільки міг, переглядав наукову літературу, але ніяких згадок про таку хворобу не знаходив..

Я давно шанував цього чоловіка, отож не покинув його й тепер. Хвороба то загострювалася, то, відступала на деякий час, але перспективи на одужання не бачив ніхто. Я не прощу собі до кінця життя, що не встояв перед його благаннями й дозволив уживати наркотики. Але ж він так страждав! Хворий поступово втягся й зрештою став наркоманом. Тим часом закінчилася війна, і ми разом демобілізувалися.

Я не пішов од нього й після війни, і незабаром ми спільно з ним відкрили приватну клініку. А тут усю роботу фактично виконував я, хоч уважався лише асистентом лікаря й адміністратором. В кращому разі він читав історію хвороби і давав мені поради. Ви, певне, спитаєте, чому я лікував, не маючи на те офіційного права.