Клаудіо Лаґомарсіні - По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні

ти гніваєшся на автора зошита, на його безжальність, що прирівнює його описи до щоденника камікадзе.

Що ж, хай так. Стенувши плечима, примушую себе повернутися до читання. Хочу дізнатись, чим усе закінчиться, хочу почути його виклад фактів — уперше і востаннє.

Коли прямую стежкою, натикаюся очима на запитливий погляд кота: очиська примружені, розтягнувся на кам’яній огорожі, вилежується на сонечку. У нього все доб­ре, а йому байдуже. Брязнула хвіртка, вийшла молодша донька Паоло — ота, що засмагала топлес. Вивела з двору велосипед, на ходу намагаючись запхати рушник до переповненого кошика. Зараз, ізблизька, помічаю, що вона таки вродлива, принаймні гарненька. Чи то через веснянки вона здається мені такою привабливою? Вона нагадує мені Елену — мою колишню біляву, веснянкувату й безжальну однокласницю, котра якраз того літа розбила мені серце.

Доньці Паоло, нашого давнього сусіда, років, мабуть, стільки, скільки нам було тоді. Якби раптом сталося химерне викривлення часового простору, чи могли б ми з Марчелло в неї закохатися?

— Ти, напевно, мене не знаєш... я колись тут мешкав, — махаю зігнутою в лікті рукою у напрямку нашого будинку, ніби від мух відмахуюся, — твій татко вдома?

Мені закортіло привітатися із Паоло, хоча ми з ним і давно вже не бачилися.

Її обличчям пробігає тінь, рушник нарешті знаходить своє місце в кошику.

— Він помер два роки тому, — відповідає, — від хвороби.

Я аж остовпів від несподіванки, бо нічого не знав. Коли повертався сюди востаннє, ні з ким із сусідів не спілкувався, а мама, мабуть, забула мені сказати. Уточнення щодо хвороби, зроблене після паузи наприкінці, нагадує мені (навмисно?), що померти можна не лише від хвороби. А ще й від іншого.

Хтозна, що їй про нас нарозказували; хтозна, що про нас розказують.

Я висловив їй співчуття, як годиться за таких обставин, сам дивуючись, які банальні фрази злітають із моїх вуст. Дівчина терпляче мене вислухала, хоча було ясно, що нудьгувала.

Нарешті ми попрощалися, і я вирушив до будинку. Поро́сла люцерною виямка нагадала мені те місце, де стояла тополя, яку потім спиляли через бабину забаганку. Ох, і вдача була у бабці! Я ловлю себе на думці, що її образ найвдаліше відтворився під яскравими мазками Марчелло: на загальній палітрі притаманна їй душевна обмеженість дуже вдало змішувалася із симпатією.

Минаю будинок Карло (тобто «Дятла», як називає його Марчелло), проходжу повз рештки навісу, зруйнованого бураном, який минулої зими порозкидав черепицю на десятки метрів навколо. Пригадую мамин відеодзвінок після того апокаліптичного випадку. Але ми таки вижили. Мабуть, уцілів і схований за густими заростями очерету сарай для інвентаря, якщо його не захопило смерчем.

Не знаю навіть, кому може спасти на думку купити оці занедбані будинки. Якщо дивитися на них звідси, вони нагадують руїни давнього поселення ацтеків, що давним-давно загубилося в джунглях. А вимерла цивілізація — це ми.

На верхньому поверсі нічого не залишилося. Хоча я вже й перевіряв усе зранку під час свого швидкого огляду, все одно піднімаюся, підштовхуваний несвідомою потребою у прощальному обході.

З моєї маленької кімнатки видно коридор, що веде до спальні Марчелло. У кутку стояло ліжко, а поряд, як свідчить світлий прямокутник на пофарбованій стіні, — письмовий стіл.

Післяобіднє сонце світить прямо через щілини віконниць, і тільки тепер я помічаю те, що вранішнє освітлення від мене приховало: на стіні, біля якої стояло ліжко, в узголів’ї видно темну овальну пляму, від якої тягнеться така сама темна довга стрічка, що поступово світлішає, аж поки не зникає. Мені хочеться плакати, виплакатися раз і назавжди, але не можу. Відчуваю не стільки журбу, скільки злість. На нього, на цей дім, на те, якими ми були.

Ота тінь, що залишилася на стіні, — оця настінна плащаниця, якої я не помітив, коли в кімнаті ще були меблі, — це відбиток змученого спекою тіла. Тіла, що обливалося потом літніми ночами і шукало прохолоди, притискаючись до стіни.

Ну, от побачив я цей слід, і що мені тепер робити? Провести по ньому рукою? Замість цього мені кортить ударити ногою, ось що мені хочеться зробити! Спускаюся сходами на перший поверх і падаю на диван. Окрім сигарети, зараз би ще кави. Мама забула її зварити, а я — попросити.

Разом із нестримним бажанням піти звідси відчуваю болючий обов’язок залишитися. Зошити так і лежать на столі — там, де я їх покинув уранці. Розгортаю другий із рішучим наміром не вставати, аж поки Марчелло не закінчить свою розповідь.

Другий зошит

Ми всі разом вечеряємо у Дятла. Влітку він ставить пластикового стола в альтанці на задньому дворі, між його хатою і нашою. Там він із друзями ополудні грає в карти за склянкою вина. А коли не занадто спекотно, коли немає такої вологості, як оце зараз, то вивозить до альтанки і свою дружину, ставить у куточку, щоб подихала свіжим повітрям.

Вечорами ми часом влаштовуємо такі посиденьки. Кожен приносить із собою щось на вечерю. А він виставляє ще й вино.

Приправляє його своїм звичним репертуаром із заїжджених місцевих анекдотів та примовок про алкоголь, у яких пляшки — як родичі між собою: ота — сестра оцієї, отой обплетений лозою бутель — коханець отієї пляшки з білим вином; оця вдає із себе гонористу, але зараз ми її розпечатаємо і заглянемо в неї, що там такого вже особ­ливого.

Чарка за чаркою, бабця регоче все голосніше, найбільше її тішать вирази з подвійним змістом, яких за такої нагоди не шкодують.

Пляшки всі без етикеток, із розливним вином, під пластмасовим корком. «Це вино мого друга», — запевняє він. Я на вині мало розуміюся, але й цього досить, щоб зробити висновок: вино те — гірше нікуди, занадто ігристе, що свідчить про недотримане визрівання, із солодкуватим смаком через невідомо які умови зберігання у льоху серед гнилі та бруду, через помилки виробництва і марні спроби покращити результат домішками. Я намагаюся тримати свою чарку завжди повною, час від часу вдаю, що відсьорбую ковток (особлива версія методу Аушвіца), щоб Дятлові не спало на думку мені долити, супроводжуючи свої дії тупими жартами про імпотенцію та чоловічу силу, про кров, воду, іржу, безсоння, правду.

Відтоді, як Дятлова дружина тяжко захворіла, він постійно перебуває у стані надмірних веселощів, як той, хто в будь-яку мить може від сміху перейти до відчайдушного ридання. Він намагається вдавати із себе легковажного базіку-веселуна, якому море по коліна, але якось уривками. Інколи прориваються у нього сумні зауваження, чорні думки про скору смерть, про старість, що забирає в чоловіка все, що має сенс: секс,