Робін Слоун - Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун

погляд, нічого незвичного, якби не обличчя: він мертвотно-блідий, зі щетинистою чорною бородою та очима як темні вістря олівців. А під пахвою тримає пакунок, дбайливо загорнутий у коричневий папір.

Його погляд миттю стрибає до низеньких передніх стелажів, а не до «Захмарної колекції», і я припускаю, що він пересічний покупець. Може, щойно вийшов із сусіднього стрип-клубу. Я питаю:

— Чим можу допомогти?

— Що це таке? Що це все означає? — буркоче незнайомець, гнівно зиркаючи на передні стелажі.

— Знаю, вибір невеликий, — кажу я. З наступним видихом я готуюсь назвати кілька особливо цінних екземплярів зі скупого асортименту Пенумбри, але він обриває мене:

— Це у вас жарти такі? Небагато? — він кидає свій пакунок на стіл — гуп — і крокує до стелажа з позначкою «Фантастика». — Що це тут робить? — Він виймає єдиний примірник «Путівника Галактикою для космотуристів» Адамса. — А це? Ви знущаєтесь? — Виймає «Чужинця в чужій країні» Гайнлайна.

Я не знаю, що казати, бо й гадки не маю, що тут відбувається.

Чоловік повертається до мого столу з обома книжками в руках. Ляскає ними по дереву.

— А ви взагалі хто такий? — Його темні очі загрозливо спа­лахують.

— Я керую цією книгарнею, — відповідаю якомога спокійніше. — Ви хочете щось придбати чи як?

Його ніздрі надуваються.

— Ви нічим тут не керуєте. Ви навіть не початківець.

Я ледь не образився. Певна річ, я пропрацював у книгарні трішки більше ніж місяць, але направду тут немає нічого складного…

— Вам невтямки, хто насправді керує цією книгарнею, правда ж? — продовжує він. — Пенумбра вам не розповів?

Я мовчу. Це точно не пересічний покупець.

— Ні. — Він шморгає носом. — Значить, не сказав. Щоб ви знали, десь рік тому ми вже казали вашому босові здихатися цього мотлоху. — З кожним словом, ніби наголошуючи, він барабанить пальцями по обкладинці «Путівника Галактикою для космотуристів». Останні ґудзики на рукавах його піджака розстебнуті. — І то не вперше.

— Послухайте, я справді не знаю, про що ви говорите. — Я буду спокійний. Я буду ґречний. — А тепер серйозно: ви хочете щось придбати?

На мій подив, він витягає з кишені штанів зіжмакану двадцятидоларову купюру.

— Аякже, — каже він і кидає гроші на стіл. Ненавиджу, коли так роблять. — Мені потрібні докази непослуху Пенумбри. — Пауза. Його темні очі зблискують. — У твого боса будуть проблеми.

Чого це? Бо він торгує фантастикою? За що цей тип так ненавидить Дуґласа Адамса?

— А це що таке? — різко кидає він, указуючи на ноутбук. На екрані повільно обертається модель книгарні.

— Це вас не стосується, — я відвертаю екран.

— Не стосується? — пирхнув чоловік. — Та ви хоч знаєте… Ні, не знаєте. — Він закочує очі, ніби йому трапився найгірший продавець за всю історію Всесвіту. Тоді хитає головою і спокійно продовжує: — Слухайте мене уважно. Це важливо. — Двома пальцями він штовхає до мене пакунок. Він широкий, плескатий і має знайомий вигляд. Незнайомець прикипів до мене поглядом і каже: — У цій книгарні коїться бозна-що, та я маю знати, що ви неодмінно передасте це Пенумбрі. Прямісінько в руки. Не ставте на полицю. Не залишайте для нього. Передайте прямісінько в руки.

— Добре, — кажу я. — Звісно. Жодних проблем.

Він киває.

— Гаразд. Дякую. — Він згрібає зі столу свої покупки й штовхає вхідні двері. І вже на порозі обертається. — Перекажіть своєму босу, що Корвіна передає йому вітання.

Уранці Пенумбра ще не встигає переступити поріг, як я вже кидаюсь переповідати йому вчорашні події, швидко й безладно, дивуючись, чого хотів той тип, хто такий Корвіна, що це за пакунок і,  серйозно, чого хотів той тип…

— Заспокойтеся, хлопчику мій, — підвищує голос Пенумбра й здіймає руку, аби мене втихомирити. — Заспокойтеся. Не по­спішайте.

— Ось він. — Я показую на пакунок, ніби то якась дохла тварина. А звідки мені знати, може, там справді дохла тварина або її кістки, якими акуратно викладено пентаграму.

— А-а-а, — Пенумбра зітхає. Він обхоплює пакунок довгими пальцями й легенько підіймає його. — Чудово.

Та певно, що то не коробка з кістками. Я добре знаю, що це, я знав уже тоді, коли блідошкірий незнайомець тільки-но переступив поріг книгарні, і чомусь це усвідомлення лякає мене ще більше, адже воно означає, що все, що тут відбувається, значно масштабніше за дивацтва одного старого.

Пенумбра роздирає коричневий папір. Під ним ховається книжка.

— Поповнення нашої книгозбірні, — каже він. — Festina lente.

Книжка тонесенька, але дуже гарна. У неї лискуча сіра палітурка з якогось незвичного матеріалу, що на світлі виблискує сріблом. Корінець чорний, на ньому перловими літерами написано «Ердос». Ще один мешканець «Захмарної колекції».

— Ми вже давненько не отримували нових книжок, — каже Пенумбра. — Це варто відсвяткувати. Заждіть, хлопчику мій, заждіть.

Він минає стелажі й іде до дальньої кімнати. Його кроки долинають зі сходів, що ведуть до його кабінету, по той бік дверей із табличкою «Стороннім вхід заборонено», яких я ніколи не відчиняв. Він повертається з двома пластиковими стаканчиками й напівпорожньою пляшкою віскі. На етикетці написано Fitzgerald’s, і на вигляд воно таке ж старе, як сам Пенумбра. Він наливає в обидва стаканчики по півдюйма золотистого питва й простягає один мені.

— А зараз, — каже він, — опишіть мені його. Відвідувача. Прочитайте з вашого журналу.

— Я нічого не записував, — зізнаюсь. Насправді тієї ночі я взагалі нічого не робив. Я ходив туди-сюди книгарнею, намагаючись триматися далі від свого столу, боячись торкатися пакунка, дивитися на нього чи надто довго про нього думати.

— Ах, це теж має бути в журналі, хлопчику мій. Розповідайте й одразу записуйте. Розповідайте.

Я розповідаю й водночас записую до журналу. Мені стає краще, ніби всі ці дивацтва через темне вістря ручки перетікають із моєї крові на сторінку.

— До книгарні навідався задерикуватий бовдур…

— Е… Мабуть, краще такого не писати, — безтурботно каже Пенумбра. — Може, напишіть,