Любов Відута - Ловці думок, Любов Відута

говорив із відлунням, а більше думав і мріяв мовчки, місцеві вважали за краще обходити покинутий палац стороною.

Ештон непомітно прослизнув ближче й уважно прислухався до розмов чужинців. Зрозумів, що прибулі планують грабувати мешканців містечка, які так гостинно прийняли хлопця в скрутні для нього часи. Він не знав, як і кому може про це розповісти. Усі вважали його німим, то як сприймуть те, що він уміє розмовляти?

«Якщо навіть мені повірять, то все одно запитають, звідки я родом, де жив, хто мої батьки? А що я зможу на це відповісти? Як поясню те, що трапилося зі мною, коли й сам до пуття не розумію, що відбулося?» — розмірковував хлопець.

Він був упевнений: люди не повірять, що він нічого не пам’ятає зі свого минулого.

Якби в Ештона були друзі, він з ними порадився б. Але здобути прихильність однолітків у нього не вийшло. Спочатку вони вважали його німим безхатьком, згодом — вискочкою, який першим кидався на допомогу. Через те що він не витрачав час на ігри, батьки однолітків зробили хлопця постійним прикладом для наслідування. Для місцевих дітей це було ще однією причиною його не любити. Ештону стало лячно й сумно. Він тільки-но розпочав новий етап життя, а тепер його щастю міг настати кінець. Він був звичайний хлопець, щиро хотів допомогти, але не знав, як це зробити. А ще, якщо бути відвертим, він боявся змін. Йому тільки-но стало таланити, і він не хотів починати все наново. Проте водночас розумів, що не зможе мовчати й дивитися на те, як зайшлі обкрадають людей, що були до нього прихильні.

Ештон утішався зовнішніми і внутрішніми змінами в собі. Навчився бути щасливим від того, що для когось, можливо, було чи є дріб’язком. Дерево і квітка, річка і пагорб — усе додавало йому наснаги. Пишався собою, навчився радіти кожному своєму найменшому досягненню. Він прикипів душею до цього місця й до цих людей.

І хлопець вирішив перебороти страх і довіритися їм.

Увечері Ештон прийшов до кравця й розповів йому все і про свою криївку, і про те, що живе в занедбаному палаці, і про чужинців та їхні плани. Кравець був простодушний і доволі забобонний чоловік. Ошелешений усім почутим, він миттю згадав про недобру славу покинутого палацу. Спочатку він не повірив Ештону. А почувши, що німий розмовляє, вирішив, що той пов’язаний із якоюсь нечистю. Напевно, кравця теж влаштовувало спокійне й усталене життя, змінювати яке йому не хотілося. Він шукав винного в душевному неспокої, і він його знайшов.

— Як можна тобі вірити? Ти раптово почав розмовляти. Чому мовчав досі? А, може, причина появи злодіїв у нашому містечку — це ти, Ештоне? З якого ти краю? Якого ти роду? — Кравець, допитливо примруживши одне око, очікував, що скаже юнак у відповідь.

Саме цього хлопець боявся найбільше. Він розумів, що відтепер буде змушений покинути місто, якщо не знайде підтримки в місцевих мешканців.

— Я не міг розмовляти… Учився… А потім боявся, що мені не повірять, бо я не знаю, з якого краю і хто мої батьки, — почав пояснювати.

— О, то ти й тут замовчуєш правду! — Кравець, що забігав по кімнаті в пошуках порушеного спокою, схопив ножиці з розкрійного столу й тут же пожбурив їх, почувши Ештонове «не знаю». — Іди звідси й не мороч мені голову! І намагайся не потрапляти мені на очі!

Хлопець, опустивши очі додолу, вийшов від кравця без підтримки. «Але я пробуватиму ще й ще раз. Хтось та відгукнеться», — думав він. Тому Ештон стукав у всі двері, розповідав про почуте, навіть обіцяв показати, де саме можна спіймати крадіїв. Його не слухали, точніше, не хотіли чути. Напевно, іноді людям простіше звинуватити невинного, щоб не втратити душевної рівноваги. Тоді вони не думають, що правда, яка виявиться згодом, усе розставить на свої місця. Але все це не зараз, а згодом. Позаяк сьогодні…

…Цього вечора перед Ештоном усі двері й серця їхніх господарів були зачинені. Він зрозумів, що не може більше залишатися в місті. Повертатися в закинутий палац було теж небезпечно — проти нього виступлять і зайди, і місцеві. Хлопець знову все втратив. Майже все, бо в нього залишилися спогади про місто, про людей, про його ластів’їне гніздечко, яке він вважав своєю домівкою.

Ештон не чекав ранку — рушив у дорогу, не гаючи часу. Він знову став мандрівником. У його торбині лежала хлібина й чималий пакет сушених жовтувато-коричневатих плодів, які він зірвав із дерева. Їх ніжний смак трохи нагадував тістечка, які на свята випікав кухар. Харчів вистачить щонайменше на тиждень подорожі. А ще він прихопив із собою трохи соку галактодендрону, що смакує, як молоко. Якщо його потримати на вогні, закип’ятити, вийде маса, схожа на сир.

На шиї в Ештона висів медальйон, який він знайшов, блукаючи підземеллями палацу. Із собою він узяв палицю, вирізьблену для нього вівчарем у подяку за те, що допоміг розпродати сир, привезений із гір. Ештон вийшов з міста не з порожніми руками. У нього з’явився перший реальний вагомий спогад, відтепер він міг розмовляти й не таїти це від людей. З’явилося місто, яке він вважав другим місцем народження, і тепер у нього було минуле! Це, звісно, зовсім не те, що є геть у всіх, але він досяг усього сам, а це немало! Тому Ештон не сумував, шо йому треба йти. Він шкодував тільки за своїм теплим гніздечком. І ще було трохи образливо, що йому ніхто-ніхто не повірив. Але він гордо крокував уперед, бо знав, що дорога, на яку вийшов, заведе його у велике місто, де він зможе знайти собі якесь достойне ремесло. Якщо пощастить, то навіть Учителя, який би передав йому секрети свого фаху. А ще він сподівався, що зможе під час подорожі пригадати щось зі свого минулого, доступ до якого йому поки що був закритий.

Відійшовши досить далеко від містечка, Ештон сів на землю, заплющив очі й заспівав пісню, яку почув від одного заможного подорожнього купця. Йому здалося, що вона додасть сил і впевненості. Хлопець вважав, що цю пісню співають геть усі подорожні для того, щоб шлях був щасливий. Він навіть вирішив, що відтоді співатиме її завжди, коли рушатиме в подорож.

Допомога Арніки

Ештон сидів перед Джоновим будинком та співав пісню подорожнього. Знав, що часу обмаль, але іноді в житті настають такі моменти, коли час має поступитися бажанню.

Арніка сіла навпроти. Вона обхопила руками