Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

Дівчата переходять по кладці через шлюз і зупиняються. Впираються на руки хлопців і обмивають пісок з ніг. Тоді застібують халатики, а хлопці обмивають ноги й собі. Повільно вдягаються й перемовляються; дівчата вже застебнуті на всі ґудзики, а хлопці одягнені. Вони вже інші й по-іншому розмовляють. Трохи нижче, метрів за п’ятдесят, котить у воді здоровенну каменюку швець. Грає під сонцем вогке тіло, дівчата мимоволі повертають туди гостроносі облущені личка. Ротики їхні круглі, очі, як ґудзики, але це тільки мент. Хлопці вже чіпляють їх, згинаючи руку бубликом — по одній на кожного, йдуть греблею туди, де, присівши навпочіпки, сидить сірий чоловічок. Проходять повз нього, наче то не людина, а камінь, і кожна з цих гостроносих навіть оком на нього не кине. В сірому чоловічку повільно спалюється жовч. Але він незворушний, тільки погляд його горить яскравою міддю. Погляд його жовтий, бо й очі в нього жовті: короткий, але гарячий полиск, до якого немає діла жодній із цих розморених нероб.

Швець тимчасом перепочиває. Камінь уже на березі, мокрий і нещасний. До лоба чудиська приклеїлося зелене пасмо, здається, чудисько дихає, як зловлена риба. Воно — водяник на цьому порожньому березі, й сірому чоловічкові невідь-чому жаль того водяника. Зараз зведеться над ним молот, вдарить і розіб’є, і водяник розсиплеться на голубі шматки. Ніколи вже не лежатиме у воді й не повеліватиме рибами, котрі жили раніше під ним… Але ці думки надто складні для сірого чоловічка, він спльовує: приходить у голову казна-що; через шлюз переходить нова партія дівчат у розстебнутих халатах: барвисті хвилі, які жене бозна-звідки вітер, і сірий чоловічок знову забуває і про чудисько, й про шевця. Він спльовує й починає зорити широко розплющеними очима, як одна за одною, граційно похитуючись і погойдуючи клубами, переходять кладку німфи в халатиках, блискають засмаглою шкірою, м’якою й теплою; за ними тупцюють з одежею під пахвою молодики — всі вони підходять до каменя, на якому миють ноги, і коли перша німфа простягає до води ногу, коли торкається пальцями теплої та слизької води, від галявини долинає звук удару. Німфи завмирають і різко повертають голови: на березі могутня постать, грає м’язами на руках та ногах, над головою здоровенний залізний молот, силань зводиться, рот розтулено — мент, і молот рушиться на чудисько, на той зелений чуб, що швидко висихає на повітрі, на того повелителя, котрий уже ніколи не повеліватиме. Сірий чоловічок також повернений туди, але обличчя кривиться: цей стукіт перервав йому таке солодке споглядання, він бурмоче якесь прокляття і спльовує. Дівчата кидають поглядом на шевця, добрим, ласкавим і спокійним, але в них є свій інтерес — вони щільно застібають халатики.

Каменюка розпадається під молотом, по березі ганяють хлопчаки, метаючи на плесо плесканки, біля хати з’являється жінка в білій хустині, простує до хвіртки, обличчя в неї добродушне й погідне. Береться за хвіртку, хвіртка розхиляється, і жінка ступає на білу стежку.

5

Спершу було парко, потім зірвався вітер і почав шалено насідати на хати й дерева. Швець відчув це ще там, на Мальованці, серед тисячі завулків та вуличок; вітер ганяв по тих вуличках, здіймаючи шалені вихори, і вони стрибали на дорозі перед шевцем, як розбишакуваті хлопці. Підхоплювали куряву і шматки паперу, а тоді стрімголов падали на хати й людей. Вихори мчали по вуличках, скакали через паркани, бігли через зарослі ряскою саджалки й вилітали вгору, до насурмленого неба. Вітер грав на дротах, які гули разом зі стовпами — однотонна й нудна пісня. Над головою змішувалися клубасті хмари, і швець пришвидшив ходу, щоб не потрапити під дощ. Але до кар’єру завернув, тут і досі сидів один із каменярів і цюкав зубилом. Відшліфована каменюка спалахувала синім проблиском, каменяр низько схилявся, наче прочитував ті спалахи. Вітер прискочив і до нього, закрутився біля рук і жбурнув в обличчя сірого, кам’яного пилу. "Пора вже й додому!" — гукнув каменяреві швець, але той не зважив на нього. Швець зазирнув каменяреві через плече і здригнувся: той вибивав на плиті його прізвище…

Коло саджалки у глибині кар’єру не було жодного хлопчака; вітер напинав дерева, вив, немов сказився, і каменяр, нарешті, звів голову. Скинув окуляри: сіре обличчя, біля очей світлі плямки, сірі очі з-під сірої кепки — в цю мить каменяр нагадав шевцеві сірого чоловічка, а може, то він і був. Зирнув на небо, а тоді знову наклав окуляри.

Швець стояв над урвищем, довкола валялися ще не оброблені брили, вихори стрибали по них, як навіжені, ганяючи хвилі кам’яного пилу, і шевцеві вперше стало тут незатишно. Може тому, що тут сидить цей глухий каменяр, такий схожий на сірого чоловічка, а може, від прізвища, яке він прочитав.

Вітер шарпав на каменяреві одежу і засівав його пилом, вони під цим небом були, як рідні брати, і у шевця в погляді заграв знайомий уже сивий вогник. Тіло в нього млявіло, могутні м’язи на руках та ногах засинали — невідь-чому ніяк не міг покинути кар’єра і цього самотнього каменяра. Але він примушує себе піти звідси, адже йому немає діла до того каменяра, онде воно — його обійстя: сіра, кам’яна смужка обхоплює його, наче пасок; онде вони, хата й дуби; загорожа тільки трохи недороблена Він іде швидким кроком по стежці, всипаній дрібного жорствою, простує поміж ям з вибраним каменем; звідси добре видно: димить піч, вітер немилосердно шарпає димок і той танцює довкола рідної постаті в білій хустині. Швець іде швидше й швидше, а ззаду монотонно й безнадійно цюкає сірий каменяр — наче насмішку чинить!

Звідси й справді все чудово видно, і завтра він погляне на обійстя іншим оком, завтра вже не буде того просвіту в його паркані, завтра він побачить своє обійстя підперезане кам’яним паском цілком. Хвіртка біля нього, як пряжка (за спиною цюкає й цюкає зубило: наче годинник чи механізм міни); шевцеві навіть прикро, що той каменяр не може вгомонитись, але йому й радісно: скоро, зовсім скоро налетить на землю гроза. Вітер немилосердно шарпає одежу, кілька важких крапель розбилося йому на обличчі; він майже побіг з гори, а коли перейшов моста, стало дивовижно тихо. Вітру мов не було — хрумтіла курява на зубах, тиша стояла моторошна й загадкова, а в повітрі зависло щось сторожке й тривожне.

Тоді й линула злива. Швець побіг у дощі, бо перестояти не було де, і від того радість його ще збільшилася. Дощ був теплий і запашний, синюватий і лагідний. Заблимотіло вгорі, лупнув грім, швець уже й бігти перестав. Ішов собі й усміхався. Вода котилася по ньому, обмивала тіло, холодила, але це була тепла вода і холодила вона приємно. Усмішка лежала на його вустах, він навіть зупинився біля шлюзу: звивалася непогамовна течія, шумка й лагідна; дощ уже лився так, що на ньому й нитки сухої не лишилося — наче потрапив він під водоспад.

Був на березі й сірий чоловічок. Сидів під хирлявим деревцем навпочіпки, злякано скорчився і сховав голову в плечі. І шевцеві стало зовсім весело, тіло його заспівало й запрагло роботи. Він уже забув про вітер та вихори, про чудного каменяра і про прізвище, яке прочитав на плиті. Ішов, усміхаючись, і підставляв обличчя під дощ — отаким його й запримітив сірий чоловічок. У тілі сірого чоловічка засвітилася жовч, він стис попсовані зуби, аж зарипів ними, втягнув глибше голівку в плечі — тілом його пройшли дрижаки. Ставав тут під деревом лежачим каменем, хоч ув очах у нього — жовтий вогонь: далекі відсвіти малих і блідих блискавок А дощ валив і валив, синюватий і теплий, земля й річка щасливо парували, приймали зливу, як дарунок, тож яке їм діло до скорченого під деревцем чоловічка!

Швець відчинив хвіртку, а з дому вийшла, тримаючи над головою парасолю, Ніна. Була стурбована й заклопотана. Стала перед ним і дивилася. Наче хотіла кудись полетіти з цією чудною і зайвою парасолею. Він засміявся, а тоді заусміхався; вона відчула: всміхається оце він до неї, прийшов він ущент мокрий до неї, їй захотілося відкинути цю й справді непотрібну парасолю й кинутися до нього. Щоб підхопив її сильними руками і щоб закружляли вони з ним по дворі. Але з дверей до них виставилися два цікавлющі личка, і їм треба було вдавати перед тими личками бозна-яку поважність — жінка стрималась. Усміхнулась і єдине, на що спромоглася, прошелестіла щось про дощ і про те, як сильно він змок.

— Еге ж, — сказав він голосно. — Зараз грітися буду!

6

Сірий чоловічок здригнувся і здивовано розтулив рота. Аж очі вирячив, йому стало по-справжньому маркітно. З хвіртки виїхав візок, за ним біг напівголий чолов’яга у смішних, прив’язаних шворками калошах, на голові в нього — беретка, а тіло від води бурштиново грає. Чолов’яга всміхався, може, в нього й справді не всі вдома, подумав сірий чоловічок, і йому тут, під деревом, напівзмоклому й нещасному, стало ще прикріше. Бо куди оком глянь — ні душі, куди оком глянь — тільки патьоки, дощ уже не грозовий, а спокійний. Зникли блискавки та грім, лопотіло й лопотіло; в ногах у сірого чоловічка здулася калюжа і на ній спалахували раз по раз пухирі. В тих пухирях відбивалося небо, і дивний чолов’яга з візком, котрий притьма біжить через галявину; сірий чоловічок злякано зирнув навколо, йому вже захотілося звідси піти. Але був тільки наполовину змоклий; вийшовши на вільний простір, позбувся б і того сухого, що мав на тілі, тож зітхнув, як утомлена парова машина. Над плечима у нього й справді звивалася пара, він аж упрів, а може, упрів він од страху?

Швець скочив у річку, був сьогодні надмірно моторний, від річки диміло і, здавалося, він сам задимів посеред води. Ось-ось спалахне вогнем і згорить, як горить підпалене блискавкою дерево; сірий чоловічок метав на нього блискавки свого погляду; швець нагнувся, по напруженій спині зацокотіли теплі краплі, ноги міцно вперлись у дно, об пальці вдарило кілька слизів, що ховалися під каменем, вискочив навіть рак і кулею майнув у нього перед очима. Швець тихо засміявся — було йому на душі погідно. Каменюка трапилася чотирикутна, трохи схожа на ті плити там, на горі, можливо, її покинув колись, напівобробивши, якийсь самотній каменяр; можливо, на ній теж готувалося місце для надпису, але той, для кого це готувалося, так і не захотів умирати.

Швець викотив каменюку на берег, і йому аж у очах стуманіло.