Леся Українка - Драматичні поеми, Леся Українка

class="p12" style="">Альбіна

Куди ти, доненько?

 

Люцілла

(метушиться)

Де нам сховатись?

(Натрапляє на лектику і влазить туди.)

Ховайся, мамо! Лізь сюди, до мене!

 

Альбіна

Та нащо ж?

 

Люцілла

Забере тебе сторожа!

 

Альбіна

То не сторожа… то…

(Стиха до брата.)

Ой Мартіане,

що їй сказати?

 

Мартіан

То… до сина гості…

легіонери…

 

Люцілла

(здавленим голосом)

Ні! Неправда! Ні!

 

Чутно брязкіт зброї, сторожа вертається в перистиль. Люцілла поспішно засувається завісами.

 

Центуріон

А тут ви скрізь шукали?

 

Один вігіл

Скрізь.

 

Люцілла видає глухий стогін. Центуріон підбігає до лектики.

 

Центуріон

А хто тут?

 

Альбіна

(хапає його за руки)

Молю! Благаю! Не дивись!

 

Центуріон

Я мушу.

(Розсуває завіси і заглядає в лектику. Люцілла з хрипким криком підводиться і зараз же падає зомліла.)

 

Центуріон

(до Альбіни, трохи збентежений)

Прости, матроно, я не знав…

 

У браму знов стукають.

 

Голос за брамою

Стороже!

Знайшли його! знайшли! Ось тут він! Тута!

 

Центуріон

(до Мартіана, ввічливо)

Пробач нам, пане, за таку турботу,

але ж ти знаєш, ми повинні.

 

Мартіан мовчить. Центуріон дає знак сторожі і виходить укупі з нею за браму.

 

Альбіна

(що заходжувалась тим часом коло Люцілли, скрикує)

Боже!

Вона холоне!

 

Мартіан

(нахилився і собі до Люцілли, здригнувся і швидко одвів Альбінині руки від Люцілли)

Ні, сестричко, ні…

вона зомліла…

(Робить знак рабам, вони виносять лектику з Люціллою праворуч.)

 

Альбіна

(б’ється у нього в руках)

Ой, пусти, пусти!

 

Мартіан

Та я ж іду, я, сестро, йду з тобою.

 

Виходять праворуч.

Раби вертаються, воротар виходить ліворуч, мім лишається в перистилі. Згодом чутно тяжкі ридання Альбіни.

Мартіан виходить і стукає в двері до Констанція, той виходить з кімнати.

 

Мартіан

Прошу тебе, заклич яких сусідок,-

не можна ж так її лишити з трупом.

 

Констанцій

Невже твоя небога вмерла?!

 

Мартіан

Так.

 

Констанцій

Спокій її душі… Іду, патроне.

(Виходить.)

 

Мартіан іде до Альбіни. Мім тим часом спокійно поправляє світло в табліні і в перистилі, поглядає на клепсидру, зарівнює коло неї розтоптаний та зритий ногами пісок. Констанцій проводить двох жінок через перистиль у правий прохід, щось їм пошепки говорячи на ході; вони смутно похитують головами і зітхають. Провівши жінок, Констанцій вертається в свою кімнату.

 

Мартіан

(проводить Альбіну попід руки і садовить її на лавку далі од світла.)

Сядь тут, сестричко. Матері не слід

дивитися на ту сумну роботу.

Альбіна плаче у нього на плечі.

 

Альбіна

(спиняючи плач)

Вона казала правду…

(Знов плаче.)

 

Мартіан

(тихо)

Що?

 

Альбіна

Навіщо

внесли ми на руках її в сей дім!

(Плаче дужче.)

 

Мартіан

Не треба думати такого, сестро.

Се божа воля.

 

Альбіна

Правда, Мартіане,

господь мене карає по заслузі,

бо я відступниця! Раба лінива!

 

Мартіан

Господь наш милосердний. Се не кара.

Се він свою дитину заспокоїв,

він дав спочити їй від мук тяжких.

 

Альбіна

(після моменту стишення знов вибухнула плачем)

Ой доненько! А за що ж ти мене

скарала так?

(Раптом уриває, одхиляється від Мартіана, бере його за руку і шепоче.)

Ох, як вона уміла

думки читати… щонайтаємніші…

Вона сказала раз: «Ти ненавидиш

свою любов до мене…»

(Зсунула брови і затопилася в тяжкій задумі.)

 

Мартіан

Не воруш

тих спогадів. Господь тебе покликав

знов до роботи,- будь покірна. Йди.

 

Альбіна

(не зміняючи виразу)

Куди?

 

Мартіан

Туди, де працювала з мужем.

Там будеш між братами.

 

Альбіна

(притомніше)

Ти мій брат,

а ти мене від себе одсилаєш.

Не приймуть і вони: зрадлива, скажуть.

 

Мартіан

Ні, сестро, каменя не кине в тебе,

хто має серце.

(Тихо і проймаюче смутно.)

Я ж не можу більше

заковувать в кайдани рідні душі.

Я мушу бути сам. Таким, як я,

не можна мати кревної родини,

не можна й другом називать нікого.

Ти мусиш так заїхати далеко,

щоб тінь моя тебе не доступила,

і там ходи не в темряві, а в світлі.

 

Альбіна

(знов плаче)

А як же я Люціллоньку покину?

Хто буде доглядать її могили?

 

Мартіан

Родину мертву я приймати смію

в свою оселю, і твоя дитина

в садочку в мене буде спочивати.

Я досі не садив квіток - для неї

зрощу їх цілий гай.

 

Альбіна

(з риданням падає йому в обійми)

Спасибі, брате!..

 

Мім підходить до клепсидри, придивляється до неї і починає голосно калатати в дошку клевцем.

 

Альбіна

(кинулась)

Що се таке?

 

Мартіан

Се мім свій обов’язок

сповняє - знак дає, що спати час.

 

Альбіна

(встає)

Тобі спочити треба.

 

Мартіан

Ні, я буду

до рана працювати.

 

Альбіна

Я піду…

Піду… востаннє надивлюсь на доню…

Ой доненько! Яка мені гірка

без тебе воля!