Василь Дмитрович Слапчук - Мовчання адресоване мені, Василь Дмитрович Слапчук

математично, фiзичнi тiльки наслiдки i вiдображення її на аскетичних лицях твоїх подоб. Усе минеться, кажу тобi, для себе додаю: та не ранiш, анiж минемось ми.

11.10.93р.

За рогом скляного будинку на мене чекала радiсть, оздоблена трьома горiхами, у кожному - царство: з голубими лелеками на тютюнових полях; з окриками нiчної сторожi та плацом для муштри барабана i солдатiв останнього призову; з будинками терпимостi, перейменованими останнiм наказом у недiльнi школи; з покоївкою, що береже свою цноту для кучера, який служить четвертим номером у штатi коханцiв старої графинi; з меланхолiйними селянами, що збирають другий урожай цвяхiв; з дизельним флотом, котрий пiсля шiстнадцятого розподiлу був витiснений табуном гусей солом’яної вдови у нейтральнi води; з церковними банями усiх конфесiй (у тому числi єврейської синагоги), якi ловлять благодать на супутниковi антени; iз зеленими стiнами древньої в’язницi, котра єдина з усiх пам’яток архiтектури належно охороняється державою; з трьома царiвнами, одна з яких на шостому мiсяцi вагiтностi, друга втекла з факiром, а в третьої паскудний характер; i, нарештi, з трьома вiльними вакансiями на царський престол. Але хiба ж це радiсть, подумалося менi, радiсть - це коли жiнка, яка без знання нот дихає музикою, повiдомляє в листi, що знайшла в менi схованку; коли з охриплого телефону чую теплi вуста дiвчини, до якої збираюся на вiтрильнику; коли приходиш ти… Але ти не приходиш.

12.10.93р.

Ти ще в дитинствi вигадала колесо, а я тепер метикую, куди б його приладнати, врештi-решт вимiнюю у якогось татарина, урiвноваживши рiзницю цiн вартiстю квитка до драматичного театру, на зимове яблуко, яке також кругле, але не настiльки, щоб пригнiчувати щипцi для лущення горiхiв своєю досконалiстю, або ж вiзьмiмо, наприклад, комбайн для збирання цукрових бурякiв як iлюстрацiю до пiдручника «Статеве виховання», причому 63% iз опитуваних жiнок розцiнюють агресивнiсть цього механiзму як пiдвищену сексуальнiсть, що на збираннi урожаю бурякiв нiяк не вiдображається, саме ця обставина дає нам пiдстави стверджувати, що психологiя як наука через недогляд iнквiзицiї була заснована алхiмiками, якi ще ранiше скомпрометували себе створенням порошку для боротьби з тарганами, вертаючись до колеса, форма якого переслiдує мою уяву, знаходжу його на тому ж мiсцi, що й залишив, натомiсть зауважую втрату годинника. От клятий циган! Не обдурить - не проживе. А до мого клопоту - куди приточити колесо - долучається питання: хто надкусив яблуко?

13.10.93р.

«Автомобiль» - слово iноземне, i для багатьох добродiїв, не знайомих iз карним кодексом, перекладається як «фiра» - слово власне українське, древнiший вiд якого лише архаїзм «клуня». Cпиняємось у селi, проiгнорованому всiма (включаючи вiйськовi) мапами, але вже чути, як риплять, розчиняючись перед ним, дверi iсторiї. Вiтаю односельцiв з Празником, та нiхто не цiкавиться, навiщо менi граната, нiби йдеться про сiмнадцять равликiв i горобця в стрiсi, котрi так само нiкого не дивують, як термiни «лактатдегiдрогеназа» i «конвергенцiя» у словниковому запасi конюха Степана. «I чим вони менi нагадують людей» - приглядався я до присутнiх, в цей час покликали до столу, i питання лишалося без вiдповiдi, аж поки вони не заспiвали. Пропонувалася гра в фанти, але пiсля того, як подали голубцi, з лiсу напали вороги i разом з наїдками покидали всiх до трилiтрового слоїка, мене не зачепили, бо я на ту пору перенiсся до Турiйська, куди ти напередоднi збиралася. I залишилися ми удвох: я i граната.

14.10.93р.

«Як можеш iснувати серед людських голосiв, не боронена моїм прiзвищем?» Це сказав не я. I адресованi цi слова не тобi. Власне, звертався той чоловiк до хати. Моє ж прiзвище лише сонце заступає, затуляє очi… Ти боронена вiд мого прiзвища своїм власним. Серед людських голосiв i поглядiв… Ти нiчим не боронена. Здрастуй! Чотири горобцi перейшли межу дозволеного. Пишу за дощем диктант. Хочу тебе бачити. Здрастуй! Друге попередження горобцям. Сiм помилок у словi iз трьох краплин. Тема для дисертацiї: «Кохання i митниця, спорiдненiсть цих понять у взаємодiї з особистiстю». Хочу тебе чути. Розбивається шибка. Скалки безконечно довго падають додолу. Майже висять у повiтрi. Кадр зупиняється. Свiтло гасне. Чотири горобцi, об’єднавшись, утворюють голуба. Третє попередження без адреси. Здрастуй! Дощ диктує свої умови.

15.10.93р.

Тиша. Аж увiгнулись скронi. Риплять в орбiтах очi. Шелестять думки, немов хрущi в коробцi. Зозулi стукають у вени, мачають крила в кров. Якби ще й спокою. Душа iде по дротi. Вибалансовує. Стискаю дрiт зубами. Приходить сумнiв, запитує: котра година? У дрота два кiнцi. Куди ж iде душа? Невже вiдходить? Стiй! По горлi рiзонула тиша. I спокiй в зуби зазирнув… I знову тиша. Iснує спокiй лише у виглядi несвiжого бажання. Не хочу нi про що думати. Хочу стати рiччю, але не предметом першої необхiдностi. Хочу стати, але не хочу бути. I буду не хотiти. Однак можливi компромiси. Буду думати про нiщо.

16.10.93р.

Моє знайомство з пилососом не передбачає знання англiйської мови. Рiвень води у ваннi не залежить вiд учорашнього дощу. Втрата почуття гумору не рiвноцiнна втратi гаманця з грiшми. Прихованi вiд Великого Гуманiста подiї вiдбувалися мiж переселенням колорадських жукiв i космiчними вiйнами. I тiльки Мiсяць дозволяв собi мiняти форму i забарвлення, зважаючи на свiй настрiй. Усi iншi юридичнi особи зареєструвалися. Книга Приречення не визначає термiну, а лише реєструє спалахи зiр i потьмарення розуму. Все, сказане вище,- переклад з англiйської. Авторство не встановлено. Вiдоме iм’я репетитора. Який в усiх своїх iнших iпостасях належить людству. А я - частина людства.

17.10.93р.

Я приведу до тебе лiс. Вiддам в твої обiйми гори. А пам’ятаєш лiто у Венецiї? Ми так давно до нього не вертались. Ми досi не вернулись звiдти. Той чоловiк, що нас минув, наклеєнi мав очi, а пояс зав’язував на шиї. У лiтаку самотнiй жiнцi зробилося погано, i довго плакала дитина. Твоє волосся менi снилось. Про нього мрiяла в Едемi Єва. У лiсi справжнiй рай. Пiд кожним деревом - сiм’я грибiв, а що не кущ - сiмейство зайцiв. То не гора була, а шлях на небо. А на вершинi, Боже!… Тодi зрослися нашi руки. Ми їли снiг. У тебе закохався грецький консул. Я перекинув на штани йому морозиво. Та жiнка справдi була гарна, але вищипувала брови i надто голосно смiялась. Ти купила парасолю i встромила її в руку котромусь iз поетiв часiв Вiдродження, на що я поцiкавився, чи ти не збираєшся купувати костюми усiм голим античностям. За нами поспiшали кроки. Хлопчик бiгав i ловив краплини двох дощiв, що йшли з