Василь Іванович Ардамацький - Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький

— А що коли зробити так? — сказав він і почав щось креслити на папірці.

Інші два офіцери підсунулися до нього і стали уважно розглядати креслення.

Дементьєв чув потім тільки уривчасті фрази, з яких спочатку нічого не міг зрозуміти.

— … Скошений поміст великого запасу міцності… Просувається щільно до борту…

— А як він пересувається вздовж?

— Два тягачі. Максимум — три…

— А якщо різна висота бортів?

— Це треба обміркувати…

— Робити поміст із сегментів, які можна буде прибирати…

— Ідея. Саме так…

— А хіба можна такий поміст побудувати за одну добу?

— Якщо дадуть саперний батальйон — можна.

— А дадуть?

— Ходімо у штаб.

Офіцери розплатилися й пішли. Цієї ж хвилини їхні місця зайняли два майори і капітан. Зважаючи на все, це були фронтовики — обвітрені обличчя, огрубілі руки, втома і злість в очах. Вся їхня розмова точилася переважно навколо того, чим їх тут нагодують.

Дементьєв пішов. Звичайно, йому хотілося посидіти ще — може, фронтовики теж заговорили б про евакуацію, і він довідався б про щось нове. Але після того, як він поїв і розплатився, сидіти за столом, коли по кафе весь час у розшуках вільного місця тинялись офіцери, було неможливо: це могло викликати підозру.

Так, а офіцери інженерних військ напевне зв'язані з евакуацією. І для евакуації вони повинні щось зробити за одну добу. Одну добу… Що ж робити? Яких вжити заходів, щоб наблизитись до головної мети?.. Дементьєв, ідучи додому, думав тільки про це.

Зовсім несподівано ввечері в гості до Дементьєва прийшов майор Зандель. Прийшов похмурий і ніби за один цей день схудлий. Дементьєв уже помітив, що майор — вразлива натура з мінливим настроєм, і тепер дуже зацікавився, чому майор такий похмурий.

Зандель зачинив двері і підійшов дуже близько до Дементьєва:

— Вам полковник нічого не говорив?

— Радив позалицятися до хазяйської дочки! — засміявся Дементьєв.

Зандель навіть не посміхнувся; задумався на мить і сказав:

— Однаково секретом це лишитись не може… Здається, сьогодні вночі починається евакуація військ. Їх перекидають на захист Берліна.

«Ось воно!» — радісно і в той же час тривожно подумав Дементьєв, але байдуже спитав:

— Усіх військ?

— Очевидно.

— Ну що ж, верховному командуванню видніше! — безтурботно зауважив він. — Адже нас це не стосується?

— Ні, капітане, стосується. Наш відділ почне тепер працювати з максимальним навантаженням. Мельх сказав, що під наші вантажі приділятимуть місця на кожному транспорті.

— Нарешті робота! — весело вигукнув Дементьєв. — Бо від першого завдання я мало не засумував. Воювати з музейними дідусями я не вмію.

— Ця війна, Рюкерт, тільки починається. І поки ми не вивеземо звідси все, що можна вивезти, самі ми звідси не виберемося! — майже вигукнув Зандель.

— Треба постаратись виконати наше завдання якнайшвидше! — так само весело сказав Дементьєв, ніби не помічаючи нервовості Занделя. — Може, нам ще вдасться взяти участь у боях за наш Берлін. У мене сверблять руки провчити росіян. Вони не розуміють того, що Німеччина боротиметься, поки буде живий хоч один німець, і що останнє слово війни ще не сказане.

Зандель дивився на Дементьєва майже жалісно: він вирішив, що в особі Рюкерта він не знайде співрозмовника для відвертої розмови про те, що зараз гнітило його.

— У мене чогось страшенно розболілася голова, — сказав він. — Даруйте, капітане, я піду: мені треба лягти в ліжко. Не дай боже захворіти в такі дні…

Зандель пішов. Дементьєв сів за стіл і стиснув голову руками. Ну ось, почалося те, заради чого його послали в це місто. Швидко і дуже успішно зумів він легалізуватись, навіть заручитися довір'ям начальства. Волею випадку він влаштувався на роботу. Але всі його намагання марні, якщ він не зможе діставати точну і вичерпну інформацію про військові транспорти.

Правда, першу — хоч ще й неперевірену інформацію він уже має: евакуація починається сьогодні вночі. Про це негайно треба повідомити командування. Дементьєв швидко вдягнувся і пішов за рацією на явочну квартиру Павла Арвидовича.

Місто, оповите темрявою, здавалося мертвим. На вулицях ні душі. Проїде машина з пригашеними фарами — і знову темрява й тиша. Коло виходу на Шестигранну площу Дементьєва зупинив патруль. Почувши пароль, солдати козирнули, і він рушив далі.

Павло Арвидович чекав Дементьєва кожного вечора, давно приготував рацію, але дуже боявся, що його квартирант помітить прихід чужого і запідозрить щось недобре.

Цього вечора квартирант затримався на роботі довше, ніж звичайно, і Дементьєв зустрівся з ним коло будинку. Вони мовчки козирнули один одному і почали підніматися сходами. Разом вони зупинилися і перед дверима в квартиру Павла Арвидовича.

— Ви теж сюди? — здивовано запитав гестапівець.

— А ви, мабуть, і є мій суперник? — засміявся Дементьєв. — Сьогодні я шукав собі кімнату і зайшов у цю квартиру. Мені сказали, що тут уже живе офіцер гестапо. Щоб не тинятися по місту з чемоданом, я попросив у хазяїна дозволу залишити його до вечора. І тільки оце зараз іду за своїм багажем. Іду й боюсь, що хазяїн разом з квартирантом за такий пізній прихід спустять мене із сходів.

Нічого не відповівши, гестапівець натиснув кнопку. У дверях виросла постать Павла Арвидовича. Побачивши Дементьєва разом з квартирантом, він просто закам'янів.

— Здрастуйте ще раз і, будь ласка, пробачте! — весело сказав Дементьєв. — Я тільки зараз знайшов собі кімнату. Дайте мені, будь ласка, мій чемодан.

— Ах, чемодан! Зараз, зараз…

Павло Арвидович побіг у свою кімнату за чемоданом. Гестапівець ввійшов у передпокій, але зупинився біля відчинених дверей.

— Де ж ви влаштувались? — запитав Павло Арвидович, передаючи Дементьєву чемодан з рацією.

— Бастіонна, чотири, квартира