Герберт Уеллс - Машина часу, Герберт Уеллс

Моя поведінка, напевно, здалася їм дивною. Дехто сміявся, але більшість мала досить переляканий вигляд. Озирнувшися навколо, я зрозумів, що за даних обставин пробуджувати в них страх була б найбезглуздіша з мого боку річ. Адже, як я зрозумів удень, почуття страху було їм уже невідоме.

Я миттю кинув сірника, збив по дорозі когось із ніг і через величезну їдальню вибіг з будинку. Позад себе я чув вигуки жаху, чув, як дріботіли і спотикалися їхні маленькі ноженята. Не можу сказати, що робив я тої ночі під ясним місячним світлом. Гадаю, що через несподіване зникнення Машини я поводився як божевільний. Я почував себе назавжди відірваним од своїх, почував себе якоюсь дивною твариною в незнаному світі. Напевно, я кидався на всі боки й кляв Бога та свою щербату долю. Пригадую, що довга ніч розпачу та жаху страшенно виснажила мої сили. Пригадую, як я зазирав під кожен кущ і скрізь, де й не могло бути Машини. Пригадую, що в темряві між руїнами я надибував якісь чудні істоти й не раз торкався їх. Пригадую, нарешті, як лежав на землі біля Сфінкса і у відчаї гірко плакав, нарікаючи, що так безглуздо загубив свою Машину, і врешті-решт заснув. Коли я прокинувся, був уже день. У траві стрибали два горобці так близько, що я міг би дістати їх рукою. Свіжий ранок додав мені бадьорості. Я сів, силкуючись пригадати, як опинився тут і чого в мене на душі так самотньо й тужно. Свідомість поволі поверталася до мене. При денному світлі дійсність постала переді мною у своєму справжньому вигляді, і свою нічну поведінку я вважав тепер за напад божевілля.

«Припустімо найгірше, — казав я собі. — Припустімо, що моя Машина зруйнована, може, й загинула. Отже, треба заспокоїтись і набратися терпіння. Я придивлюся ближче до цього народу, дізнаюся, що трапилося з моєю Машиною і чи є змога дістати потрібні матеріали та інструменти, щоб зрештою збудувати нову. Це ж моя єдина надія, нехай і маленька, але все-таки краща, ніж розпука. І зрештою світ цей чарівний і цікавий. І Машину, мабуть, просто забрали кудись. Тоді й поготів мені потрібні витривалість і терпіння, щоб розшукати сховище й відібрати Машину — силою чи хитрощами».

З цими думками я звівся на ноги й озирнувся, чи не можна де викупатись. Я майже задубів від утоми й був увесь вкритий пилюкою. Ранкова свіжість викликала в мене бажання стати самому чистим і бадьорим. Збудження моє минулося. Тепер я навіть дивувався, чого так розходився вночі. Я пильно оглянув галявину й згаяв чимало часу, розпитуючи, як міг, тих людей, що проходили повз мене. Та вони не розуміли моїх жестів — вони були або просто дурні, або думали, що я жартую, й реготали від щирого серця. Я ледве стримався, щоб не надавати їм ляпасів по їхніх гарненьких усміхнених обличчях. Безглуздий порив! Але я ще не скорив у собі диявола переляку й сліпого гніву, і він брав гору над розсудливістю.

Густа трава подала мені неабияку допомогу. На півдорозі між п’єдесталом Сфінкса і тим місцем, де я вовтузився з перекинутою Машиною, я знайшов свіжі сліди. Видно було, що біля неї порався хтось із дуже вузькими, як у лінивця, стопами. Це спонукало мене уважно оглянути п’єдестал. Він був зроблений — я, здається, вже казав — з бронзи, але не з суцільної плити, а боки його прикрашали панелі з майстерною різьбою. Я постукав по них. П’єдестал виявився усередині порожнім. Оглянувши панелі уважніше, я побачив, що вони не зливаються з самим п’єдесталом. Ні ручок, ні замкової щілини я не знайшов, але можливо, що панелі мали правити за двері й відчинялися зсередини. В усякому разі, для мене було ясно, що мою Машину Часу треба шукати в п’єдесталі. Як вона туди потрапила, то вже справа інша.

З-поміж кущів, під квітнучими вітами яблунь, виткнулися голови двох людей у жовтогарячих костюмах. Я всміхнувся до них і на мигах попросив наблизитися. Коли вони підійшли до мене, я жестом показав, що хотів би відчинити бронзовий п’єдестал. Та цей мій жест справив на них дивовижне враження — мені важко навіть пояснити вам, який вираз з’явився на їхніх обличчях. Уявіть собі, що в присутності дуже добре вихованої жінки ви зробили якийсь непристойний жест — вона, певно, подивилася б на вас так само, як вони ото на мене. Можна було подумати, що я страшенно образив їх. Я покликав до себе ще одного дуже симпатичного чоловічка в білому вбранні; наслідки — такі самі. Мені навіть стало трохи ніяково. Та, ви знаєте, Машина була мені конче потрібна, і я зробив ще одну спробу. Коли й цей малюк повернувся до мене спиною, я в три стрибки наздогнав його, закинув йому на шию полу його ж одежі й потяг за собою до Сфінкса. Але на обличчі у чоловічка відобразилися такий переляк і така огида, що я зараз же й відпустив бідолаху.

Та я не міг угамуватися й почав гатити кулаками по панелях. Мені здалося, що я почув усередині п’єдесталу якийсь звук, — точніше кажучи, мені здалося, що хтось захихотів, але я, напевно, помилився. Тоді я приніс із берега річки здоровенну каменюку й заходився грюкати нею по панелях, доки не розплющив кілька барельєфів і відбив добру частину мідянки. Шум, що я зняв, чути було на милю навкруги, але ніхто не підходив до мене. Вони лише юрмилися на пагорку, потайки поглядаючи на мою роботу. Втомлений і розлючений, я сів на землю, втупивши очі у Сфінкса. Та я був занадто неспокійної вдачі, щоб довго чекати. Я — справжній європеєць і не можу довго лишатися бездіяльним. Я ладний цілі роки працювати над розв’язанням якоїсь проблеми, але просидіти нерухомо двадцять чотири години — то вже даруйте.

Незабаром я встав і почав походжати між кущами.

«Терпіння! — казав я до себе. — Якщо ти хочеш повернути собі Машину, мусиш дати Сфінксові спокій. Коли вже вони вирішили привласнити її, то знищенням бронзових панелей аж ніяк не зарадиш собі. Якщо ж у них нема лихих намірів, то ти забереш її назад, як тільки порозумієшся з ними. Сидіти ж тут серед усіх цих незнаних речей і перед