Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Три долi, Марко Вовчок 📚 - Українською

Марко Вовчок - Три долi, Марко Вовчок

189
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Три долi" автора Марко Вовчок. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 30
Перейти на сторінку:
нехай життя iз ним вкупi!

Не зводячи очей, промовила Маруся:

— Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!

— Марусю! — покликну. — Се ти? Тая покiрлива?..

— Голубко моя! Сестрице! — обiймає її Катря ридаючи. — Ти мене не судиш?

— За що? — стиха питає Маруся. — А ти ж його любиш?

— Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усi нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила?

— Я б не покинула.

Я все чую, та вiри не йму.

— Марусе? Чи се ти говориш? — кажу. — А мати твоя якби почула?

— А що ж? Якби я любила, то вже менi нiчого не страшно i нiкого б я не боялася — тiльки того, кого любила…

— Ти моє серце розвеселила, Марусечко! — дякує Катря. — Дуже вже менi було важко… хоч мене нiхто не переумить, та слова тiї мене ображали… Спасибi тобi, Марусенько, галонько!

Маруся їй осмiхнулася.

— Нi за вiщо дякувати, — згомонiла: — я правду свою тобi кажу.

VIII

У першу ж таки недiлю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, — а батько говорить:

— Я собi кращого зятя не жадаю, панове ласкавi! Та треба дитини запитати.

Викликали Катрю.

— Катренько! — кажу їй тихо, — роздумайся добре! — Вона мов i не чує. Уступила до хати бiла, а смiла, необорная — хоч тут вмирати.

Питає в неї батько: чи пiде за Дмитра Шеляха? Та пита вiн якся ласкаво i грiзно…

— Я парубку ганьби не даю i пiти не пiду! — одказала, Катря чисто, як виспiвала.

Поклонилися свати, — тихо та гордо геть вийшли з хати… Ми не ворухнемось; Катря стоїть… Батько не промовив слова, вийшов i собi з хати…

Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увiйде — не оглянеться; хто озветься — не слухає.

А Чайченка того нема та й нема!.. I матерi його не видно… Вже Катря сама до їх бiгти заривалася — дак мати впиняла.

— Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог iз тобою: роби тодi, як ти сама знаєш, а я вже батька не проситиму.

— Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте… Тiльки пустiть до ного!..

— Нi, не пущу, доню! Я тобi на порозi стану, не попущу йти!.. Не годиться!

— Я втечу од вас! — озивається Катря. — Я або втоплюся, абощо! Я так жити не здолiю!..

— А вiн же як? — iнколи спита її Маруся, слухаючи того нарiкання. — А як ти його зажуриш?.. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки — ти не помисляєш… Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.

— Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тiльки б сказав, що менi робити! Нехай вiн мене в огонь пошле — я пiду… Чому ж бо вiн не йде i досi! Хiба вiн мене покине?

— Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди… Та, може, маєш що йому переказати, зараз негайно… Перекажи через мене: я хоч i сходжу до їх.

— Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?

— Пiду. Говори, — що сказати?

— Ти скажи — що я пропадаю, що живая гину!

— I нащо отаке йому говорити? Лучче нехай вiн почує, що ти його вiрно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати…

— Нехай би вiн знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе вiн кидав, щоб iшов мене одвiдати… батько не знатиме… а хоч дознається, гiрш, мабуть, вже не буде…

— Нащо таке казати, Катре? — знов їй Маруся. — Хiба ж йому й так не важко?

— Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся…

Того ж таки дня Маруся каже:

— Пiду я, мамо, у Любчики!

Пилипиха дуже подивувала, да не боронила… Вже як Маруся виходила, убравшись, — вона запитала:

— Чого се ти у Любчики?

— Пiду, мамо, прогуляюся.

— Iди, доню. — Сама її за ворота провела та тодi вже услiд, схаменулась, покрикнула: — Не барись довго, Марусе!

А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала — коли прийде; перейняли ми її ще на дорозi.

— А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?

— Треба тобi, Катре, ще потривати… — каже Маруся.

— Вже несила моя тривати! Так вiн не прийде? Пощо ж i ходила? Чому вiн не прийде? Що казав?

— Дуже вiн печаловитий щось, — говорить Маруся.

— Печаловитий? — покрикне Катря. — Коханий мiй! — Сама так слiзьми й розлилася.

— Я пiду до його сама, — пiду — хоч нехай мене потiм киву замучать, — я пiду!

— Вiн велiв, щоб ти не приходила…

— Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хiба б я тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть менi за плечима по ому?

— Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вiрно, то послухаєш.

— Авжеж я його послухаю!..

I довго вона по тому словi своєму плакала — сидячи край дороги.

Тiльки бачу, Маруся щось так як не домовляє: то у землю очi спустить, то щось у думцi має собi… Як вилучилася менi годинка, нишком побiгла сама до неї.

1 ... 11 12 13 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три долi, Марко Вовчок», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Три долi, Марко Вовчок"