Станіслав Володимирович Тельнюк - Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк

«Ах, як мало я мав часу! Та якщо аллах допоможе, яничари вгамуються, зберу військо, і світ ляже до моїх ніг! Але яничарам — смерть! Навіть ім'я їхнє зникне!»

Султан стис кулаки. Перед очима пропливли яничарські орти, промайоріли їхні прапори кольору свіжої крові.

Що ж. Вони хвацько воюють. Але вони не знають свого роду—племені, а тому їм не дорога імперія. Вони знають: поки живий, урви собі найбільше. Вони живуть одним днем. А імперія мусить жити сторіччя сторіч.

Галас за вікнами все дужчав.

На душі в Османа не було страху. Був тільки гнів.

«Я, — думав султан, — стоятиму до кінця, що б там не було. Навіть — якщо смерть. Я, Осман Другий, невартий жити, якщо це життя буде куплене дорогою ціною загибелі моєї держави…»

Делавер, про якого султан забув, дивився на свого володаря переляканими очима.

— Щ—що р—робити, найясніший, х—хондкаре? — проскиглив він.

Султан зволив подивитися на великого візира і навіть усміхнутися:

— Вони й досі вимагають твоєї голови? Делавер мовчки заплакав, розмазуючи сльози. Осман підійшов до Делавера, схопив за барки, різко підняв. Двічі з насолодою вдарив по щоках, аж сльози бризнули,

мов іскри з—під кресала.

— Тобі давно голову треба знести, — просичав султан. — І будь певен — тільки — но закінчиться це неподобство — знесу. Бо ти — нікчема. Але зараз не бійся. Я не можу тебе їм видати, бо це означатиме, що я здався. Я ж мушу бути, як кремінь. Інакше — гине вся держава. Ти хоч це розумієш?

Делавер догідливе закивав головою.

Карі очі Османові потемніли, він підійшов до вікна.

— Якби аллахові треба було, щоб я загинув страшною смертю, але щоб це сталося в ім'я імперії та її блага, я сказав би спасибі й пішов на смерть не вагаючись… А ти про що ти думаєш? Про свої скарби, про свої палаци, про своїх рабів та дружин?..

— Аллах, аллах, вря—туй нас…

— Оці падлюки, — Осман показав рукою за вікно, — оці падлюки добре воюють, коли знають, що їх чекає багата нагорода. А за що б'ються оті козаки, яких ми називаємо збродом? їм нагород од польського короля чекати нічого. Так чому ж вони вмирають тисячами, а не відступають?..

— Дикуни, — трохи заспокоївшись, відповів Делавер.

— Не дикуни, — твердо відповів султан. — Аллах дав мені розум, щоб це зрозуміти. Але аллах не дає мені часу, сили й мудрості — так, і мудрості, Делавере, — щоб зрозуміти більше…

Султан заходив по кімнаті. Делавер, витираючи піт, стежмв за кожним його кроком.

— На яке військо я можу зараз розраховувати? — з тінню надії в голосі запитав Осман.

Делавер мовчав.

Отже, ні на яке. Тільки двірцева охорона. Ці умруть, але за ними умре й султан…

А якщо дати їм Делавера і тих вісьмох — що тоді?

Тоді яничари сядуть на голову і змусять султана робити те, що захочуть. А це значить — загибель імперії…

— То чому ж вони й досі не йдуть на приступ? — похмуро запитав Осман.

Якщо кінець — то хай хоч швидше…

— Ще не всі орти приєдналися, — відповів сам собі. Делавер дивився переляканими очима і плакав.

У яничарських кішлах[45] було неспокійно.

«Не хочемо в Мекку! — лунало там. — Досить з нас походів на Польщу! Хай нам заплатять те, що обіцяли! Тільки з походу прийшли — і йди в Мекку?»

В орті, де служили Лазіз і Селім, були найхоробріші вояки, які особливо відзначилися при Хотині. Дехто з них розумів: нарешті Османська імперія має султана, який поведе її до слави й могутності. Султан скупий, але перший же переможний похід принесе яничарам і злото, і срібло, й діаманти. А зараз треба зав'язати пояси тугіше, надіятись на аллахове милосердя й не зважати на пусті розмови про те, що от—от, мовляв, яничарський корпус буде ліквідовано. «Як тільки дійде до цього — ми просто не дамося», — так казали і Селім, і Лазіз, і навіть Абдуррахман. «Та хто нас буде ліквідовувати? — сердився Урхан. — Хоробрим воякам завше буде робота».

Лазіз засперечався з Абдуррахманом Ешеком.[46] Лазіз сказав:

— Нас під Хотином спіткала невдача. Мабуть, якийсь гюнах[47]є на султані. Може, той, що в нього жінка українка…

— А ти знаєш свій гюнах? — вишкірився Абдуррахман і зовсім не до речі зареготав, гучно втягуючи в себе повітря. За цей сміх його і прозвали Ешеком.

— Знаю. І за свій гюнах я готовий молити аллаха, а за гріхи всіх інших відповідати не збираюся… Як на те пішло, у нас взагалі кругом самі мерзотники — від ода—баші[48] до самого султана.

— Тихше, онде Калин Дудакли[49] зайшов!

Ода—баші Калин Дудакли був здоровий, лютий і підлий чоловік. Він хряснув дверима, підійшов до тих, що сперечалися.

— Це ти не хочеш відповідати за султанові гріхи, Лазізе?

— А за твої — тим паче, — з викликом відповів Лазіз. — А що?

— А те, що я тобі заткну твою богази![50] — і Калин Дудакли щосили вдарив Лазіза, який сидів на підлозі, носком чобота в лице. Той упав на спину, його обличчя миттю скров'яніло. Він затулив