Юрій Вікторович Лоцманенко - Право жити, Юрій Вікторович Лоцманенко

того вітрові! Хоч і спокійніше без нього… Ще й ці катери з лижниками — крають навпіл морський спокій. Море невразливе, вмить вигоює найглибші рани… але як на нього, то рибалки кращі.

Онде той хлопчина! Обережно поклав на камінь етюдника, зірвав сорочку, зупинився над водою — берег високий. Ах!.. На мить вигорбилася в бризках райдуга. Виринув, поплив — далеко. Сміливий. То які хвилі кращі — намальовані чи справжні?.. Виліз на берег, сміється, — змерз.

І море всміхнулося: нехай щастить тобі сьогодні.

…Червоний купальник, бронзовотіла дівоча постать на лижах, білопінний слід позаду… Як дивно пахнуть фарби! Хлоп'я вдивляється в малюнок, брови його насуплені: лижниця спинилася на заснулих хвилях — нерухома. Нежива.

Тонкий олівець починає все спочатку. Лінія, штрих, ще лінія — начерк. Тепер фарби. Блакитно-зелені хвилі й біла піна. Засмаглі, сильні ноги, розвітрене волосся… Карміновий купальник застиг над морем: вона не рухається!

Перепочинок?.. З розгону — в прохолодну синь! От вони де, справжні хвилі, - м'які, рухливі, живі. Бавлячись, підкидають легке тіло й тікають у далечінь. Наздоженеш одну, а вона вже інша. Море мінливе.

Берег, етюдник, олівець. А якщо?..

Відклав графітовий стрижень. Чистий аркуш. Жадібно шукає фарби пензель. Перший мазок — різкий, нетерплячий, навкіс, через увесь білий прямокутник. Другий — ласкавіший, м'якший. Кілька світлих плям. Тремтливий зеленкуватий фон — хвилі, а може, — хмари? Так! І вітер — біла емалева розсип із жорсткого пензля. Рвана жовтава смуга в глиб спіненого фону — слід. І раптом тонкий карміновий трикутник став вістрям поперед сліду, похитнувся, вагаючись, відхилився трохи — і полетів!.. Над ним невагома золота хмарина — пасмо волосся. Це вона, лижниця! Зник білий пластик — безмежне море жбурляє розгнівані хвилі, гуде над ними обурений вітер. І мчить нестримно червоний трикутник — уперед, за сонцем!

Обличчя?.. Не буває ж людини без обличчя. Ніжнішими стали рухи пензля, кілька дбайливих мазків — вималювався дівочий профіль. Але… як уповільнився рух!..

Ні, це заважає. Шалена швидкість не дає можливості розрізнити риси обличчя, потрібен тільки натяк. Під золотавим пасмом волосся — непевна мідно-гаряча пляма. Лице. Карміновий трикутник — струнка дівоча постать. Напружена бронзова лінія — руки. І розмитий пінистий слід. Вона летить!

…Море діждалося вечора, щоб відпочити під мовчазними зорями. Та поночі звідкілясь примчав вітрище, розбурхав заспані хвилі, обіцяв, обіцяв, обіцяв щось… І море повірило йому.

— Гаразд, Федоре Васильовичу. Покладіть завдання. Я перевірю його трохи згодом, коли проведу денний цикл занять з вихованцями першої групи — сьогодні у них контрольна з чистопису. Пригадуєте, нещодавно ви самі… Так, можна покласти сюди. Якщо індекс з малювання зміниться, я скажу вам про це завтра, на черговому уроці алфізики. Втім, покажіть малюнок — цікаво, який ви обрали сюжет.

Над сірою панеллю автомата, там, де змонтовано очі-об'єктиви, видно три напівстерті чорні літери: УМП. Це було не ім'я, швидше означало професію, проте люди здавна звали Універсального Молектронного Педагога просто Умпом. Старенький кібернетичний педель уже років тридцять вів навчальні програми трирічного підготовчого класу і знав людей (як мислив своїм механічним мозком) досить добре. Знав їхні звички, можливості, помилки, вдачу. Щоправда, раз у раз якийсь з них ставив Умпа перед новою несподіванкою (люди завжди ставлять машину перед несподіванками; машина людей — ніколи), проте багаторічний досвід й містка молектронна пам'ять автомата допомагали йому виходити із скрутного становища. Минали роки, і з часом несподіваних ситуацій ставало все менше — пам'ять, вміщена у двох мільярдах клітин молектронного мозку, за лічені секунди підказувала Умпові всі потрібні відомості: коли подібна ситуація виникала раніше, за яких обставин і що з того виходило. Але тепер, розглядаючи малюнок дев'ятирічного хлопчиська, досвідчений Умп розгубився.

— Що це?.. Е-е… Пробачте, Федоре Васильовичу, в кімнаті трохи темно, мені важко розрізняти фарби… Ви не заперечите, якщо я увімкну додаткове освітлення?.. Куди ж ви, Федоре Васильовичу? У нас ще є час — заняття з першою групою розпочнуться лише за сорок шість хвилин…

Тонкий карміновий трикутник, золотава пляма над ним, спінена смуга позаду. І непевний зеленкуватий фон, наче розвіяні космопланом хмари… Умп мовчав, а мозок його гарячково відшукував на полицях пам'яті подібну ситуацію: аналогія повинна бути неодмінно, адже історія людської культури налічує кілька тисячоліть… І Умп знайшов цю аналогію.

— Цікаво, цікаво, Федоре Васильовичу… Ну, а як же ви самі визначаєте сюжет своєї композиції? — спантеличений Умп помітив, що вимовив ненароком заборонене усіма програмами слівце «ну», та вже було пізно.

— Лижниця. Хіба цього не видно одразу?

— Так, так… але…

— Ти й справді не бачиш її? Адже вона рухається, мчить! І хвилі теж.

— Коли уявити… — Умп замовк надовго, а це вже було непедагогічно. Авторитет викладача, нехай механічного — перш за все. Пам'ять встигла підказати Умпові потрібні слова саме в ту мить, коли пауза погрожувала зруйнувати принцип номер один — безсумнівну ерудицію ментора, ретельно запрограмовану в його мозку.

— Розумієте, Федоре Васильовичу, тему завдання — рух — відтворено… непогано. Думаю, навіть чудово, бо цей випадок… пробачте, цей ваш малюнок, здається мені, прояв таланту. Втім, визначення талановитості поза компетенцією машини. Щодо іншого… стиль і техніка виконання композиції не відповідають загальновживаним у нашому, тобто вашому, людському суспільстві.

— Чому?

— Дуже давно, років триста тому, історія малярства переживала кризу. Двадцяте століття, ранній початок технологічної ери. Кризи тоді були річ звичайна — і суспільні, і природознавчі, і мистецькі. Частина митців відійшла від традиційного напрямку в живописі і знайшла інші шляхи, які здавалися їй прогресивними, революційними. Називаючи свої угруповання по-різному, вони, проте, творили за однією загальною схемою — самовиразом світу підсвідомого. Таке мистецтво заперечувало служіння суспільству, існувало саме для себе. Стиль вашої композиції, Федоре Васильовичу, дуже нагадує мені… Втім, це вам нічого не скаже. На жаль, у тих, давніх митців так званого авангарду, справжні, талановиті твори були виключною меншістю. Переважали тисячі безсоромних підробок. І з часом довелося відмовитися од цього шляху.

— Я зрозумів одне: ти вважаєш, що мій малюнок — теж підробка…

— Аж ніяк, Федоре Васильовичу, хоча зараз саме той