Олександр Павлович Бердник - Марсіанські «зайці», Олександр Павлович Бердник

— І продуктів набрали! — підхопила Надійка. Юрій Сергійович обурено стенув плечима, подивився на когось рядом із собою.

— Продуктів! Ви чули?! Вони набрали продуктів і гадають, що цього досить для космічного польоту! А того не знають, що ракета розрахована на певну вагу, що зайвий вантаж змінює шлях польоту і можлива катастрофа. Адже ви можете розбитись!

— Ми вирішили йти на жертву, — похмуро сказав Андрійко.

— Ох і капустяні ж у вас голови! — докірливо сказав учений. — Де ви бачили, щоб нашій науці потрібні були такі жертви? Спочатку навчіться, станьте космонавтами, а потім уже летіть!

— А в книжках же так, у фантастичних, — виправдовувався Боря. — Разом із дорослими летять діти… і стають у пригоді…

— Бач, як вони книжки використовують! Що ж тепер із ними робити?

Надійка жалібно схлипнула, хлоп’ята опустили голови. Учений розгублено поглянув на дітей, потім рішуче махнув рукою.

— Будемо посилати другу ракету сьогодні ж. Попередьте Василя.

— Василь полетить? — радісно вигукнув Андрійко. — А ми з ним зустрінемось?

— Не радій завчасно, — суворо відповів Юрій Сергійович. — Герої! Начиталися книжок, навчилися запускати самовари і думаєте, що вже досить цього? Морока з вами. Переходьте зараз же у каюту і слухайте мене уважно. Я поясню, що треба робити…

Інструкції Юрія Сергійовича була суворими, жорстокими.

До приладів не торкатися. Слухати його вказівок. Із ракети на Марсі не виходити. Ждати прильоту Василя.

— Так для чого ж ми летимо? — жалібно запитав Андрійко. — Ми ж хотіли як краще…

Юрій Сергійович трохи змилостивився.

— Гаразд. Я дам вам одне завдання. Погляньте на пульт. Там є щиток із червоною кнопкою. Біля неї напис: “Дублююча система”.

— Знайшла! — щасливо вигукнула Надійка. — Ось вона…

— Правильно, — похвалив учений. — Запам’ятайте її. Коли я скажу — натиснете її при підході до Марса.

— А що це, Юрію Сергійовичу? Що значить “дублююча”?

— Запасна. Зрозуміли? Якщо зіпсується один механізм, то включиться інший, запасний!.. А тепер можете поглянути на небо, я дам наказ відкрити ілюмінатори.

Безшумно розійшлися темні щити на круглих отворах. Діти завмерли від небаченого видовища. За ілюмінаторами відкрилося чорне, як сажа, небо, а на ньому — безліч яскравих зірок. Вони сяяли рівним світлом, а не тремтливо, як на Землі.

— Що — гарно? — озвався з екрана Юрій Сергійович.

— Здорово! — вихопилось у Андрійка.

Топ став злякано підвивати, спостерігаючи небачене видовище.

— Юрію Сергійовичу, — несміливо озвався Андрійко. — В книжках написано, що в міжпланетному просторі люди не відчуватимуть ваги… а ось ми…

— Що ви?

— Так, як і на Землі… відчуваємо…

— Так і треба, — посміхнувся вчений. — Ми не виключаємо двигуни. Рух ракети весь час прискорюється, і це дає відчуття ваги. От якби ми виключили двигуни — тоді б ви втратили вагу…

— Виключіть! — палко попросила Надійка. — От цікаво буде політати в повітрі!

— Не можна. Курс польоту точно розрахований. Ви й так порушили його. З виключеним двигуном ви будете летіти в десятки разів довше. А так — сьогодні ж будете на Марсі Та й приємного нічого не буде з невагомості. Ви без звички лише гулі наб’єте на лобі. Дивіться краще сюди, на пульт… Трохи вище, в перископ…

В овальному отворі перископа друзі побачили шматок зоряного неба, а на його тлі — зеленувату кулю, що переливалася ніжним, тремтливим сяйвом. На ній видно було темні плями, білі пасма.

— Диви — глобус! — здивувався Боря.

— Не глобус, а сама Земля, — пояснив учений.

— Земля! — ахнули діти в захопленні.

З одного боку на планету находила тінь, куля поволі оберталася. Поряд з нею з’явився срібний Місяць, набагато менший від Землі.

— Надивилися? — запитав учений. — А тепер спати. Вам треба заспокоїтись і відпочити. І не забувайте, що я сказав. Нічого без дозволу не робити.

— А де нам лягати? — запитав Андрійко.

— У крісла перед пультом. І прив’яжіться ременями. Тут краще витримувати перевантаження.

Робити було нічого. Мандрівники востаннє поглянули на зоряне небо і сіли у крісла. Вражень було так багато і втома так давалася взнаки, що діти через хвилину міцно спали.

Прокинувся Андрійко від гуркоту, що заповняв, здавалося, все його єство. Знову, як і при підйомі, дзвеніло в голові і стискало груди. Звідкись чувся тривожний голос:

— Вставайте! Негайно прокиньтеся!

Андрійко відстебнув ремені, схопився з крісла, впав. Чіпляючись руками за пульт, він підвівся, побачив на екрані обличчя Юрія Сергійовича. Вчений говорив:

— Натисни кнопку, про яку я казав. Ракета падає на Марс. Вона збилася з курсу, автомати вийшли з ладу…

Андрійко злякано дивився поперед себе, нічого не розуміючи. Все крутилося в очах, у перископ насувалося щось червоне, ракета дрижала від страшенної напруги.

— Я не бачу кнопки, — у відчаї закричав Андрійко. — Світ крутиться!

Біля нього з’явилася Надійка. Вона прудко видерлася до пульта, знайшла знайомий щиток, натиснула кнопку.

Загриміло ще сильніше. Дітей притиснуло до підлоги. В ілюмінаторі стрімко наближалася поверхня Марса. Ніби здалека, долинув голос ученого:

— Ждіть допомоги! Ждіть Василя! Нікуди не…

Сильний удар, грім заглушив слова Юрія Сергійовича. Всі звуки злилися у протяжне виття. Замигали і згасли на пульті червоні вогники. Ракета ударилася об щось, захиталася і повільно впала. Хмара куряви закрила ілюмінатори. І слідом за цим настала мертва тиша.

— Юрію Сергійовичу, — простогнав Андрійко.

Йому ніхто не відповів. Тихенько заскавучав Топ.

Боря схлипнув, засопів.

— Де ми, Андрійку?

— Мабуть, на Марсі…

— А чого Юрій Сергійович мовчить? — озвалася Надійка.

— Не знаю… Може, радіо зіпсувалося. Він