Владислав Леонідович Карнацевич - Петро Дорошенко

1) коронне військо не повинне поводитися жорстоко з місцевим населенням;

2) польські жовніри[21] не повинні зупинятися в тих місцях, де вже стоїть українська піхота;

3) польський гарнізон має бути виведений зі столичного Чигирина;

4) гетьман повинен отримати індукту (право стягувати внутрішнє мито) і збирати різні доходи з Чигиринського староства;

5) необхідно прискорити відправлення королівських листів на Січ;

6) з польської в’язниці мають бути звільнені Тукальський, Хмельницький і Гуляницький, а з московського полону – брати Петра Дорошенка.

Наступне посольство з Чигирина доповнило ці пункти вимогою скасувати унію, захистити православну віру, дозволити козакам селитися в шляхетських маєтках, відкрити нові православні школи в Києві.

Позитивної реакції з боку уряду Речі Посполитої не надійшло. Ані польський король, ані сейм зрештою так і не підтвердили свою згоду на обрання гетьманом Дорошенка. Ян ІІ Казимир дорікав йому за проведення самостійної зовнішньої політики і явно не збирався виконувати прохання гетьмана щодо своїх гарнізонів. Цим він тільки прискорив відхід від нього Дорошенка, який діяв і без дозволу сюзерена. Ще лютнева рада ухвалила, «щоб у їхніх містах польських людей ніде не було». Гетьман відмовився пустити польські гарнізони у Брацлав, Корсунь і Могилів, вимагав, щоб поляки віддали Білу Церкву. Дорошенко листувався з низовими запорожцями, які сприйняли звістку про його обрання з пересторогою і рекомендували віддатися під руку московського царя. Прийшовши до влади не без допомоги татар, Петро Дорошенко не втрачає контакт і з ними, незважаючи на зміну влади в Бахчисараї – у березні Мухаммед-Ґірея змінив хан Аділь-Ґірей ІІ. У червні 1666 року гетьман вже отримує від нього якусь військову допомогу. Утім, основна підтримка йому надійшла трохи пізніше.

Думка про об’єднання України під однією булавою не полишала господаря Чигирина. Не чекаючи універсалів од короля, Дорошенко і сам розсилав по містах лівого берега універсали, в яких закликав підтримати його претензії. Нагода втрутитися в справи Лівобережжя йому випала в липні 1666 року, коли проти російської присутності і гетьмана Брюховецького підняли повстання козаки Переяслава. На допомогу заколотникам Дорошенко вислав невеликий загін сердюків.

У серпні 1666 року Ян ІІ Казимир, щоб відновити втрачені в ході останніх трьох років позиції на Правобережжі, наказує коронному гетьманові виступити на територію Гетьманщини. Так, від дрібних сутичок через польські гарнізони держава Дорошенка і Річ Посполита переходять до повномасштабних воєнних дій. У цій ситуації без серйозної допомоги від татар було вже не обійтися. Мабуть, саме тому у вересні на річці Цибульник гетьман присягнув трьом представникам татарської держави, «що йому бути з ханами в дружбі». Тоді ж на поміч Дорошенкові приходить багатотисячна орда Девлет-Ґірея ІІ. Узагалі ж хан дістав від свого сюзерена турецького султана наказ виступити на допомогу гетьманові проти поляків. Але татар цікавив у той момент менш розорений лівий берег. Тому як удар вибирається напрямок на Переяслав, де тривало козацьке повстання. Там заколотникам удалося вбити місцевого полковника, поставленого Брюховецьким[22]. Російський же воєвода зміг укріпитися в замку, після чого козаки підпалили місто і стали неподалік – у Золотоноші. У вересні на допомогу їм і приходять війська Девлет-Ґірея ІІ та Дорошенка. Татарський полководець зупинився під Криловом і звідти розіслав загони за Дніпро під Переяслав, Ніжин, Прилуки та інші міста, що дало йому близько п’яти тисяч полонених. Армію російського князя Щербатова було вщент розбито. Плануючи і ведучи воєнні операції на лівому березі, Дорошенко намагався переконати поляків у своїй відданості. Восени 1666 року він активно листується з польським воєначальником, на той момент коронним маршалком Яном ІІІ Собеським. Гетьман називає себе «вірним підданим його королівської милості», а з приводу походу на Лівобережжя скаржиться: «Не маючи сил, я так мушу скакати, як мені заграють», маючи на увазі підлеглість своїх планів татарським інтересам. Дорошенко лукавив. Операція на лівому березі мала своїм завданням не тільки здобич для татар, а й посилення впливу самого гетьмана по той бік Дніпра. І це йому вдалося. Чимало козаків перейшли на правий берег, а деякі сотні лівобережних полків орієнтувалися на Дорошенка більше, ніж на Брюховецького, і надалі. В одній із грамот царського уряду, вже після укладення Андрусівського перемир’я, у березні 1667 року вказувалося на те, що за договором з Польщею лівобережні міста належать цареві, однак у Золотоноші й Піщаному «засіли» козаки і «чинять усілякі бійки і розорення». 30 травня того ж року полтавський воєвода Валконський повідомляв начальство про «хисткість» місцевих жителів, що сподіваються на підтримку запорозьких козаків, які в свою чергу схиляються до «зрадника Дорошенка».

Потрібний був Девлет-Ґірей ІІ гетьману і для війни на правому березі, де відкрита сутичка між ним і поляками ставала неминучою. З літа тут розвивав наступ польський воєначальник Маховський. Його дії в українських містах, які вважалися неблагонадійними, мало чим відрізнялися від татарських жорстокостей. Зустріч військ Маховського і Красовського з одного боку і Дорошенка і Девлет-Ґірея ІІ – з іншого відбулася в грудні 1666 року під Браїловим на Брацлавщині. Тут поляки зазнали нищівної поразки. За свідченням хроніста І. Єрлича: «…мало хто живим утік». Самого Маховського у кайданах було доправлено в Крим. Після цієї перемоги татари і козаки зробили кидок на Львів, Люблін, Кам’янець-Подільський, де знов-таки було захоплено багато полонених – за деякими даними, до 40 тисяч чоловік.

Початок 1667 року ознаменувався укладенням одного з найважливіших для історії нашої країни міжнародних пактів – Андрусівського перемир’я. Провівши кордон по території України, польські і російські дипломати одночасно полоснули по серцю правобережного гетьмана. Саме 1667 рік став переломним для формування зовнішньополітичної концепції Петра Дорошенка. Гетьман зрозумів, що покладатися на лояльність двох провідних держав східної Європи щодо ідеї української незалежності, а отже й українській єдності – не доводиться. Перемир’я між Москвою і Варшавою було укладено в селі Андрусове неподалік від Смоленська 30 січня 1667