Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

і різну траву та бур'яни. Нав'язали по такій в'язанці, що ледве дотягли додому.

Повернувшись на Косьчине подвір'я, ми зустріли бабусю. Косьчина бабуся зовсім не схожа на мою. Висока, чорна, як циганка: моя сердита, а ця — просто люта.

— Де це ти швендяєш? — прохрипіла вона.

Але побачивши, що ми притягли корм для кіз та кролів, бабуся враз пом'якшала.

— Ну, молодець, а я вже думала шкуру на тобі спустити. Вже сонце за обід повернуло, а кози голодні. А це ж чий такий білоголовий?

— Це до Кузьми Івановича приїхав, бабусю, — охоче пояснив Коська.

То ти Оксанчин будеш, чи що?

— Еге ж, — кажу.

Бабуся довго свердлила мене очима, потім погладила по голові.

— То й мама приїхала?

— Угу, — хитаю головою.

— Ну, молодець. Ідіть собі, гуляйте. Та зайдіть на кухню, рибки поїжте, насмажила щойно.

Косьчина бабуся спочатку мені не сподобалась, а тепер сподобалась дуже. Ми охоче поїли смажених бичків, взяли вудки і подалися знову до моря.

ШПИГУН У СІРНИКОВІЙ КОРОБЦІ

Не встигли ми пройти й ста кроків, як чуємо:

— Сано, йди обідати.

— Зараз, мамо.

— Та скільки ж воно буде те «зараз»?

— Одну хвилиночку, мамо.

— Та яка ж хвилиночка, коли я тебе вже півгодини кличу?

— Півхвилиночки, мамо. Зараз уже його знайдуть.

— Кого знайдуть?

— Та ж шпигуна отого, мамо.

Ми порівнялися з невисокою загорожею і тут, у тіні крислатої черешні, побачили дівчинку. Вона, вдягнена в червоний у білу горошину сарафанчик, сиділа з ногами на столі, прикипівши до книжки. На голові стирчали дві русяві кіски, а з носа сповзали великі рогові окуляри.

— Здрастуй, Оксано! — привітався до дівчинки Коська. Дівчинка, не відриваючи очей від книги, неохоче помахала нам рукою, привіталась.

— Ходім купатися, Оксано.

Тільки тепер дівчинка підвела голову та глянула на нас.

— Га?

Вона була сухорлява, худенька, бліда. Тільки великі сірі очі розумно поблискували з-за круглих скелець. Видно було, вона не збагнула того, що їй запропонував Коська. Потім враз ніби прокинулась, сплигнула зі столу.

— Коська? Це ти, Косько? А я читаю. Ух, коли б ти знав, що я читаю!

За хвилину дівчинка була біля нас.

Вона не зводила з мене допитливих очей і захлинаючись розповідала:

— Книжечка тоненька, навіть і зовсім не товста, «Сніговий метелик» зветься. А я вже багато різних метеликів читала. Думала — це теж такий метелик, аж це не такий, цей цікавіший… Тут знаєш про що? Розказати?

Не діждавшись Косьчиної згоди, дівчинка заторохтіла швидко-швидко, як швацька машинка.

— Тут знаєш про що? Ні, ти не знаєш, бо я й сама не можу зрозуміти, про що. Тут і про те, що ото… ну, ти сам знаєш, коли ото в землі копаються та все відшукують, і про колишнє там є, і про теперішнє, але все те й зовсім нецікаво, головне, що про шпигунів пишеться. Одного шпигуна вже вколошкали, а другий ще живий, його міліція розшукує-розшукує і ніяк не знайде. От-от уже знайде і не знаходить. А я знаю, котрий з них шпигун — от побачиш, це сам професор або отой другий, що розкопки провадить… Але я не хочу, щоб професор, бо він такий добрий-добрий… А чому, скажи мені, Косько, завжди оті, що спочатку добрі, в шпигунів перевертаються? Це тому, щоб одразу не розібрати та щоб було цікаво. А от до чого тут сніговий метелик, я ніяк не зрозумію…

І несподівано дівчинка звернулась до мене:

— А ви до пас надовго приїхали?

Коська поважно пояснив, хто я, до кого приїхав та куди ми йдемо.

— В Данька є морська чайка, — повідомив наприкінці для чогось Коська.

— Ой! — сплеснула руками дівчинка. — Морська чайка! Товста? Про шпигунів? Чи про розвідників?

— Та не книга, — досадливо поморщився Коська. — Звичайна собі морська чайка. Альбатрос отой, що он літає. Робінзон його підбив, а Данько лікує.

— А-а… — протягнула розчаровано Оксана. — А я думала — не справжня чайка. А книжки цікавої ви не привезли? Кажуть, ніби є така книжка, в якій розповідається про шпигуна, що ховався у сірниковій коробці. От цікаво! Я ще такого ніколи не вичитувала…

Я згадав, що в моєму портфелі є чимало різних книжок. Але про шпигуна в сірниковій коробці не було.

— Про шпигуна, — кажу, — немає. Але книг ми привезли багато…

_ Ой! — зраділа Оксана. — То ви мені дайте. «Мідного ґудзика» у вас немає? Або «Молі»? Ух, кажуть, то цікаві книжки…

— Сано, йди обідати!

Це знову Оксанчина мама.

— Зараз, зараз, мамо. Я ось тільки з Коською та Даньком поговорю. Данько мені книжку дасть. Цікаву-цікаву!

На порозі з'явилась Оксанчина мати. Це була ще молода жінка, ну зовсім така, як моя мама. Вона пильно до нас почала приглядатись. Я так і ждав — зараз почне докоряти Косьці за кішку. Але вона про кішку нічого не сказала, а тільки запитала:

— А що там за Данько такий об'явився? Коська охоче пояснив:

— Оце онук Кузьми Івановича, тьотю Надю.

Тьотя Надя сплеснула для чогось руками, поспішила до нас! Коли наблизилась до загорожі, я побачив, що тьотя Надя і зовсім не схожа на Оксану. Оксана бліда, худенька, а