Майк Тайсон - Беззаперечна правда

окрузі. Не знаю, чи був я сміливим, але я точно мав приклади того, що можна назвати хоробрістю. Мені завжди здавалося, що я швидше божевільний, ніж сміливий. Я стріляв у людей посеред вулиці тоді, як моя мати виглядала з вікна. Я був безмозгим малим. Може, то й була, на думку Родні, сміливість, але, як на мене, це було від нестачі мізків. Я був екстремістом. Але всі, кого я знав у тому своєму житті, були саме такими. Навіть хлопці, які працювали, займались на стороні криміналом. Вони продавали наркотики або грабували. То було схоже на світ кіборгів, де копи були поганими хлопцями, а грабіжники та шахраї – хорошими. І як ти нікому не шкодив, ніхто просто не сприймав тебе всерйоз. Ти б просто став в їх очах пустим місцем. Але якщо ти чинив зло, то з тобою все було добре. Тебе хтось зачепив – вони прийдуть захищати тебе. Вони знали, що ти один із них. Я був такий крутий, що всі ці хитрі, скалозубі відморозки знали моє ім’я.

А ПОТІМ УСЕ ПІШЛО ШКЕРЕБЕРТЬ. Я СТАВ ЗАЧАСТО ЗУСТРІЧАТИСЬ із поліцією. Отримати кулю в Браунсвілі було справою випадку. Ти міг сидіти в провулку за картами, а якісь хлопці просто могли пробігти поруч, перестрілюючись з іншою бандою. Ти ніколи не знав, коли це все лайно може дістатися до тебе. Або ж іноді гангстери могли проїхати повз на мотоциклах і… бум! бум! – вони поцілили в тебе. Ми знали, де проводить час кожна з банд і просто не ходили в деякі місця.

Але це зовсім інша справа, коли в тебе починають стріляти копи. Одного разу ми йшли повз ювелірний магазин на Амбой-стріт і помітили, що хазяїн магазину несе якусь коробку. Я схопив коробку, і ми побігли. Тільки но ми наблизились до нашого кварталу, як зачули вереск автомобільних шин – з машини вискочили кілька поліціянтів і …бах! бах! бах! – вони почали стріляти в нас з-під прикриття. Я побіг чимдуж до покинутої будівлі, де ми зазвичай тусувалися, і зрозумів, що погоня позаду. Я знав цю будівлю як свої п’ять пальців. Я знав, як пролізти через стіни, піднятися на дах або залізти у дірку і опинитися в кроквах над стелею. Тож я так і зробив. Я заліз під стелю, і, виглянувши в дірку, побачив, що внизу хтось ходить.

Я побачив, як копи заходять до будинку. Вони почали ходити, тримаючи зброю напоготові, а один із них пішов просто в дірку в підлозі.

«Срань господня, ці чортові дітлахи лоскочуть мені яйця, примушуючи заходити в цю будівлю, – сказав він. – Я повбиваю цих чортових шибздиків». Я слухав балачки цих білих копів і тихо сам собі сміявся.

Будівля була занадто крихкою, щоб копи могли піднятися на наступний поверх її протрухлими сходами. Але був шанс, що вони підведуть очі нагору і побачать, як я ховаюсь у кроквах, і тоді вони вже напевно підстрелять мою дупу. Я подумав було стрибнути на сусідній дах, тому що то був мій будинок, але йшлося про стрибок у десять футів.

Тож я піднявся на дах, а мій друг, який жив у моєму будинку, виліз на свій дах. Я стояв на колінах, бо, підведись я на повен зріст і копи, які були зовні, помітили б мене, мій друг тим часом розповідав мені в деталях усе, що відбувалось навколо.

«Просто розслабся, Майку. Вони вийшли з будівлі. Але вони все ще шукають тебе. Там внизу купа поліційних машин», – повідомив він.

Я чекав на тому даху, здавалося, цілу вічність. «Майку, вони спустилися. Вони внизу», – сказав нарешті мій друг.

Тож я спустився вниз, але вирішив ще трохи зачекати всередині. Мої друзі оглядали квартал, перевіряючи, чи не ховаються там копи. «Почекай ще трохи, Майку», – сказав мій друг. Нарешті він сказав мені, що я можу вийти. Мені пощастило вибратися з цієї ситуації. У коробці з коштовностями, яку ми вкрали, були всі ці дорогі годинники, медальйони, браслети, діаманти та рубіни. Цілих два тижні ми витратили на те, щоб порозпродувати все те лайно. Нам доводилося продавати частину в одному місці, а з іншою їхати в протилежну частину міста.

Зважаючи на те, скільки всілякого розбою я накоїв, досить смішним було те, що вперше мене арештували за вкрадену кредитку. Мені було тоді десять. Ясна річ, я був занадто малим, щоб мати власну кредитну картку, то ж мені доводилося брати з собою до магазину старшого хлопця і говорити йому, що купити для мене, дозволяючи натомість взяти щось і йому. А потім ми продавали картку іншому старшому хлопцеві.

Але одного разу ми пішли до місцевого магазину на Бельмонт-Авеню і спробували скористатися картою там. Ми були чепурно одягненими, але зовсім, ясна річ, не здавалися на той вік, коли люди заводять кредитки. Ми набрали собі одягу та кросівок і принесли їх на касу, простягнувши картку касиру. Вона перепросила нас на секунду і зробила дзвінок. А далі – вона розрізала навпіл нашу картку і тієї самої миті увірвалися копи й арештували нас.

Вони відвезли мене до місцевої дільниці. У моєї матері не було телефону, тому вони забрали її і відвезли до відділку. Вона увійшла, голосно волаючи на мене, і відразу ж взялась лупцювати мене. На час, коли мені виповнилось дванадцять, такий сценарій став звичним явищем. Щоразу мені доводилось іти після цих арештів до суду, але вони ніколи не закінчувалися для мене ув’язненням через моє неповноліття.

Я терпіти не міг, коли мама приходила до відділку і била мене. Після цього вона напивалася зі своїми друзями і розказувала їм, як вона вибила з мене все лайно. Я ж згортався калачиком у коридорі, намагаючись знайти там прихисток, та вона однаково знаходила мене і продовжувала. Це був дуже болісний досвід для мене. Навіть і сьогодні, коли я дивлюсь у куток будь-якої з моїх кімнат, мені доводиться відводити погляд, бо він нагадує мені всі ті побої моєї матері. Я згортався калачиком, намагаючись захистити себе, але вона однаково нападала на мене. Вона абсолютно не стидалася бити мене в продуктовому магазині, на вулиці, на очах у моїх однокласників чи в залі суду. Поліції, звичайно, було байдуже. Одного разу, вони саме мали написати рапорт на мене, але тут увірвалася моя мама і побила мене так жорстко, що вони навіть відклали в бік той рапорт.

Іноді вона навіть била мене, коли я мав рацію. Якось мені було одинадцять і я грав