Марія Михайлівна Романівська - Загнуздані хмари

Ролінський годинами сидів у розвідковій кімнаті, закопавшись там, як кріт. Він вивчав велику кількість приладів, якими йому треба було керувати. Він скинув уже свій старомодний урочистий костюм і галстук і в старій жовтій піжамі виглядав неохайним і кострубатим, як старий горобець.

У розвідковій були зібрані розвідники кількох типів. Три легенькі літачки, що керувались пілотами, дві «Зелені мушки» і блакитний «Голуб» вилітали в потрібний час через автоматичний люк. «Мушки» були озброєні метеорологічними приладами і летіли майже безшумно, бо ревіння мотора могло шкодити роботі їхніх чутливих приладів. Швидкий «Голуб» виконував роль гінця, якого можна було послати в негайних справах. Був на борту дирижабля ще один літачок-автомат. Його посилали в небо в разі потреби без людини: керували ним по радіо. За це його прозвали «сліпим».

Потім ішли маленькі розвідники-аеростати, кулі-зонди і радіозонди і ракетки «Пог», які посилали на великі відстані. Тут же рядами виструнчились дюари[2] з рідким киснем. Збоку стояв автоматичний електризатор атмосфери — маленький літаючий електростатичний генератор. Він залишився з часу експериментального періоду роботи.

Дивний вигляд мала розвідкова кімната. Рухома стіна, що поділяла її на дві половини, під час вильоту автоматів герметично закривала першу, ближчу до електрички половину. В ній у потоці світла лампових очей, серед блакитного плюшу, наче башти, стояли, заковані в скло і метал, колонки приладів-спостерігачів. Виведені назовні корабля, вони провадили постійні метеорологічні спостереження. Невтомні електричні самописці записували химерними лініями тиск атмосфери, кількість вологи тощо… Це була кімната спостережень.

Друга половина була подібна до якогось фантастичного саду. Наче блідий повний місяць, коливався маленький черговий аеростат. Зморщені обвислі кулі-зонди нагадували заснулих кажанів, що висіли, чіпко тримаючись лапками. Мов величезний гриб-мухомор, сяяв своєю шапкою автомат-генератор. «Зелені мушки» мали вигляд величезних жуків, а складений «Голуб» — довгоногого коника-стрибунця.

Такі чудернацькі порівняння чомусь лізли в натомлену голову професора, що ніч і день сидів у розвідковій. У професора навіть боліла голова, його вражала й дратувала різноманітність засобів розвідки.

— Ви, Миколо Івановичу, здається, і не обідали?..

Горний розігнав задуму професора, зайшовши до розвідкової. Вони перекинулись кількома фразами щодо роботи розвідки. Станція щогодини, щодня чекала сигналу до зустрічі походу хмар. Дані спостережень і повідомлення з Бюро погоди свідчили про наближення відповідних вітрів.

— Вибачте, — сказав професор, скрививши губи в іронічній посмішці, — цим грибком ви гадаєте електризувати цілий край?.. — І він торкнув своєю скаліченою рукою кулю маленького генератора.

— Як? — здивувався Горний. — Невже ви не помітили нашого велетня — електростатичного генератора?.. — Він чемно взяв професора під руку і вивів його з розвідкової через автоматичний люк.

— Куля нашого генератора дає постійний струм напругою близько п'ятнадцяти мільйонів вольтів, — лагідно почав Горний, коли вони вийшли на аеродром, звідки так прекрасно було видно всього «Переможця».

— О, — нетерпляче вигукнув професор, — я це знаю, але де ж ця скажена розрядна куля, де ви сховали її, там, в електростанції? Нам же треба посилати відповідні іони в хмари, а не в стелю вашого корабля!

— Шановний Миколо Івановичу, та ця ж куля перед вами, — усміхнувся Горний кінчиками вуст.

— Та де ж вона?.. — перепитав у нестямі Ролінський, примружуючи очі на дирижабль.

— Вона перед вами! — повторив Горний. — Бо нею є куля нашого «Переможця», наповнена гелієм… Увесь наш корабель по суті літаюча електростатична машина.

Професор остовпів. Він замахав руками і ображено щось забурмотів.

— Ви жартуєте… В науковій розмові… жарти… Я не розумію!

Не слухаючи більше Горного, він розгублено побіг до станції, помилково влетів у двері кімнати Мака, повернув назад і помчав, як вихор, далі, шукаючи свій кабінет.

Але тут на порозі його зловила господиня Катруся, що не зносила ніяких проявів поганого апетиту у мешканців станції.

— Ага, ви, здається, не снідали?!

Вона схопила професора під руку і хутко потягла до їдальні.

Тимчасом черепаха вилізла з кімнатки Мака і, блукаючи коридором, потрапила до кабінету Ролінського і відразу ж стала цікавою розвагою для його улюблениці Марго. Кішка негайно розпочала атаку на цього кумедного звіра. Атака була надто гаряча — з підвіконня полетіла одна з мензурок професора, розбилась, із неї розлилась якась липка рідина. З столу полетіли папери, вирізки з газет…

Коли Ролінський після сніданку зайшов до себе, його очі побачили неймовірний хаос.

Оскаженіло схопив він черепаху в якусь газету і, з огидою розкарячивши руки, побіг до Горного.

— Будь ласка!.. — простогнав він. — Ваші звірі!.. Це, певно, жарти вашого сина… але ж ця тварина надто непристойна!

Професор побіг назад і взявся наводити лад.

Липка рідина, що пролилась на одну з книг, зробила її палітурку динно прозорою, як сКло. Похитавши головою, Ролінський кинувся рятувати інші книжки й папери.

У руках його на мить затримався якийсь папір. Це була стара газетна стаття: «Сорок років роботи над штучним дощуванням професора Ролінського» — колишній ювілейний нарис про його роботу.

Іронічна смутна посмішка скривила уста Ролінського. Вся його робота, про яку писали, за яку називали видатним вченим, здавалась йому тепер непотрібною.

Станція Горного з грандіозними приладами перекривала найсміливіші його мрії про керування погодою. Його рентгенівські трубки, бомби з дощієм можна було віддати на іграшки дітям.

Навіщо ж було витягати його з гірського притулку? Його запросили, щоб він налагодив роботу розвідки, і віддали в його розпорядження «прекрасне поле» для дальших дослідів. Але, здавалось, наукова робота більше не вабила своїми перспективами, бо найдорожче, найрідніше було розв'язане…

— А може, ні?.. Може, це знов тільки невиправданий експеримент? І майбутнє належить його дощієві, його рентгенові…

Ролінський дбайливо зібрав рештки рідини з розбитої мензурки і